На відміну від Китаю СРСР не зміг почати економічну реформу з радикальної деколективізації сільського господарства
Фото: Кліпініцер Борис / Фотохроніка ТАРС
Перша з них - так званий китайський шлях: поступова ринкова трансформація економіки, що здійснюється під контролем держави, без втрати керованості і без радикальної реформи старої політичної системи. Первісна стратегія Горбачова в цілому укладалася в ці рамки: оголосивши в 1985 р про прискорення економічного розвитку, з початку 1986 року він намагається почати економічну реформу, спрямовану на децентралізацію управління економікою, підвищення самостійності підприємств і зацікавленості трудових колективів у кінцевих результатах своєї праці. Це, звичайно, не була ринкова реформа, на повномасштабне здійснення якої тодішнє керівництво СРСР так і не наважився, але спроба наблизитися до неї, одночасно усуваючи з посади баланс влади всередині правлячих груп на користь реформістської частини номенклатури. Якби ця альтернатива реалізувалася, то у Радянського Союзу зберігався б якийсь шанс на виживання. Але і при такому, китайською, якого варіанту розвитку все одно залишався б невирішеним головне питання: як поєднати економічну децентралізацію, неминучу при будь-якому варіанті економічної реформи, зі збереженням нехай і реформованого, але централізованого механізму політичного контролю над республіками і регіонами, без якого Радянський Союз ніколи не існував.
Однак ця, китайська, альтернатива реалізувалася і, мабуть, не могла реалізуватися в СРСР. Економічна реформа в Китаї була розпочата в 1978-1979 рр. з поступовою, але радикальної деколективізації сільського господарства, що практично не поставило перед державою додаткових витрат і принесло дуже швидке поліпшення ситуації з продовольчим постачанням населення. Грошові кошти, накопичені в сільськогосподарському секторі, стали одним з найважливіших джерел фінансування подальшої реформи промисловості. У Радянському Союзі спробували почати з прискорення в найбільш капіталомістких галузях важкої промисловості, що вимагало колосальних державних капіталовкладень, віддача від яких навіть в разі успіху була б набагато більш повільної і не позначилася б безпосередньо на економічному самопочутті населення. В реальності ж колосальні кошти, вкладені в прискорення, розбалансували економіку і стали одним з чинників зростання інфляції в кінці 1980-х рр. Чому в СРСР почали реформу з промисловості? Було це результатом ідеологічної зашореності, породженої статусом великої військової держави, або ж невіри в те, що радянське колгоспне селянство, якому колективізація і повоєнна відбудова зламали хребет, можна перевести на шлях ринкового фермерського господарства?
Але навіть якщо б в СРСР вдалося провести швидку і радикальну деколективізації, це навряд чи призвело б до настільки ж швидкому, як в Китаї, економічному результату, оскільки в СРСР частка сільського населення була незрівнянно нижче, ніж в Китаї, а рівень життя набагато вище. Крім того, в СРСР існував величезний шар сільськогосподарської бюрократії і партійної номенклатури, який в разі радикальної аграрної реформи ставав зайвим. Його опір введенню орендного підряду вже в 1987 р показало, що ці люди готові захищати свою владу, оскільки саме з нею було пов'язано їх економічне благополуччя. Ситуацію в СРСР систему єдності влади і власності виявилося практично неможливо трансформувати за китайським зразком - поступово реформуючи відносини власності, що неминуче загрожувало номенклатурі втратою влади, статусу і економічної могутності. Саме в цьому полягає політекономічна складова, блокувала китайський шлях реформ в СРСР, а разом з ним і можливість збереження єдиної держави.
Другою складовою розпаду СРСР стали національні конфлікти, виникнення і швидкого розповсюдження яких ніхто в радянському керівництві не передбачав. Проблема національних відносин взагалі не стояла в первісної порядку перебудови: національне питання в Радянському Союзі вважався остаточно вирішеним. Політика гласності швидко вивела на поверхню політичного життя все зголошення до того національні суперечності і підспудно тліли національні конфлікти: коли людям дозволили говорити, вони, природно, стали висловлюватися про те, що їх найбільше турбувало. Більш того, зняття заборон з обговорення національних проблем мимоволі ставало чинником їх загострення, оскільки будь-який публічний виступ, особливо в центральній пресі і на телебаченні, неминуче витлумачувалося як підтримка тієї чи іншої сторони конфлікту.
Фатальну, як видається, роль в долі Радянського Союзу зіграв перший за часом і головне національне конфлікт - почалося в 1988 р зіткнення Вірменії та Азербайджану через Нагірний Карабах, що призвело до кривавих погромів, етнічним чисткам і потім, після розпаду СРСР, до повномасштабної війні, до сих пір не знайшла свого вирішення. Чи існувало рішення вірмено-азербайджанського конфлікту в рамках єдиної країни, могли чіткі і своєчасні дії центральної влади запобігти його розвиток за найгіршим із можливих сценаріїв? Напевно, негайна і жорстка реакція на погроми і насильство, причому з обох сторін, дозволила б якщо не уникнути, то принаймні пом'якшити розвиток конфлікту. Швидко з'ясувалося, однак, що у союзного центру не було ресурсів, в тому числі військових, які дозволили б йому чітко і делікатно діяти на випередження подій.
Разом з тим загальний хід цього конфлікту був би поза контролем центральної влади навіть при самих умілих і своєчасних її діях. Чи не мав цивілізованого політичного і юридичного рішення (вірменська сторона апелювала до принципу національного самовизначення, а азербайджанська - до принципу незмінності кордонів республіки), карабахський конфлікт став одним з головних політичних спускових механізмів для початку процесу національної дезінтеграції СРСР і найнебезпечнішої пасткою для горбачовського керівництва. Все більше явна безпорадність центральної влади перед лицем цієї проблеми багато в чому сприяла тому, що і інші національні конфлікти, що спалахували в різних частинах величезної країни (грузино-абхазький і грузино-осетинський, придністровський, погроми в Фергані і зіткнення в Оші), стали розвиватися по схожим сценарієм. Кожна сторона прагнула вирішувати їх самостійно, на свій страх і ризик, без оглядки на загальні інтереси і на центральне керівництво. Розвиток цих конфліктів дуже швидко ставало некерованим, орієнтованим на силові рішення; політичні процеси в СРСР пішли в рознос.