Леді Ламбурн спокійно дрімала в кріслі, як раптом зверху пролунав сильний гуркіт, який змусив її злякано здригнутися.
- Боже милостивий, що ще могло статися? - запитала вона з тривогою в голосі.
Її дочка, яка до цього сиділа і шила в кріслі біля вікна, піднялася і підійшла до матері.
- Боюся, мама, що в гобеленової спальні обвалилася стеля. Під час недавніх дощів він став протікати. Вітон попередив нас, що штукатурка може обвалитися, але ремонт так і не зробили.
- Уже в третій кімнаті! - вигукнула леді Ламбурн. - Будинок розвалюється прямо на очах.
- Ремонт коштує грошей, мама, - м'яко промовила Камілла, - так само як і все інше.
Леді Ламбурн стривожено подивилася на дочку:
- Камілла, донечко, що ж тепер буде? Нам більше нічого продати, а поїздка твого батька в Лондон, швидше за все, нічого не дасть.
- Боюся, що не дасть, - погодилася Камілла, - але тато - невиправний оптиміст. Він ні секунди не сумнівався, що випадково зустріне когось із старих друзів, який нас врятує.
- Пане професоре Горацій ніколи не втрачає віри в майбутнє, - з глибоким зітханням підтвердила леді Ламбурн, - навіть коли все йде проти нього. Але зараз ситуація просто надзвичайно важке. Гервасій знайде нас в борговій в'язниці, коли повернеться.
- Ні-ні, мама, цього не буде! - спробувала підбадьорити її Камілла.
- Мені сниться це щоночі, - з гіркотою продовжила леді Ламбурн. - Ах, якби не мої слабкість і безпорадність, я звернулася б до кого-небудь зі старих знайомих. Коли тато служив послом, в нашому домі бувало безліч людей. Ні в однієї жінки не було стільки друзів, скільки у мене. Але де вони тепер?
- Дійсно, де? - сумно відповіла Камілла. - Але ж не одні ми втратили заощадження в минулому році, коли закрилися банки. Постраждали тисячі людей. Папа говорить, що жахлива дата - 1816 рік - буде викарбувано на багатьох надгробних плитах.
- На щастя, ми поки живі, - пробурмотіла леді Ламбурн, - але скільки ще протягнемо?
Камілла встала на коліна біля матері і обняла її:
- Чи не впадай у відчай, мама. Може бути, Гервасій повернеться з плавання багатієм, тоді ти зможеш поїхати в Бат і підлікувати ноги. Я впевнена, що гарячі джерела тобі допоможуть.
- А я б хотіла, щоб ти поїхала в Лондон і розважилася, як і належить дівчині в твоєму віці, - заперечила леді Ламбурн. - Несправедливо, що тобі доводиться сидіти тут, як в клітці.
- Не турбуйся за мене, - перебила її дочка, - ти знаєш, що мені не сподобалося в Лондоні в минулому році, хоча тітка Джорджина була, як ніхто, добра до мене. Мені хочеться лише одного - жити тут в спокої з тобою і татом і знати, що у нас є дах над головою і смачна їжа на столі.
- Зараз це навряд чи вийде, - сумно промовила леді Ламбурн. - Мені нестерпно соромно, що наші слуги вже півроку не отримували платню. Я насилу можу дивитися в очі Агнес, коли вона приносить мені чай. Бідолаха змушена чистити все столове срібло одна, але ж раніше за ним стежили і дворецький, і три лакея.
- О, Агнес не проти, - посміхнулася Камілла. - Вона пропрацювала у нас все життя і стала членом сім'ї. Знаєш, що вона сказала мені вчора? «Коли ми знову розбагатіємо, міс Камілла, будемо сміятися над нинішніми бідами». Зараз Агнес ділить з нами печалі. А прийде час, розділить і радості.
- Аби прийшов той час! - вигукнула леді Ламбурн. - Не можу зрозуміти, чому батько так затримується. Я молю Бога, щоб він не надумав зайняти грошей у кого-небудь і не вирішив спробувати удачу в гральному клубі.
- Батько - не гравець, - запевнила її Камілла. - Ти добре знаєш, мама, що всі гроші, зібрані на дипломатичній службі, він вклав у цінні папери. Просто нам не пощастило, що велика їх частина виявилася у французьких франках.
- Через це чудовиська Наполеона ми втратили майже все, що мали, - леді Ламбурн поплакала, - а потім ще вибухнула банківська криза в Англії. Замість того щоб зробити нас багатшими, перемога принесла нам розорення. Доля обійшлася з нами жорстоко, Камілла! Я відчуваю себе такою безпорадною.
- І я теж, мама. - Камілла піднялася з колін і поцілувала матір у щоку. - Нам залишається тільки молитися. Пам'ятаєш, ти завжди говорила, що молитва допоможе навіть тоді, коли всі інші зусилля будуть марні.
- Раніше я завжди вірила в це, - підтвердила леді Ламбурн, - але зараз мені страшно, любов моя.
«Камілла така худенька», - подумала вона. І це було не дивно, так як їх раціон харчування зменшувався з кожним днем. Вони вже заборгували м'ясникові в селі, і у них більше не було єгерів, які б приносили з лісу кроликів і кабанів, як минулої зими. З слуг залишалися лише Агнес і старий Вітон, що служив їм років п'ятдесят, напівсліпий, розбитий ревматизмом так, що всю роботу міг робити тільки в напівзігнутому стані.
На мить леді Ламбурн закрила очі і представила високих гостей, що товпилися в їх лондонському будинку напередодні війни. Будучи послом, лорд Ламбурн був персоною grata для всіх дипломатів при дворі короля Якоба, і вони з радістю злетілися привітати сера Горація і його чарівну дружину, які повернулися з Європи, а також дізнатися останні новини з континенту.
Вони приносили з собою дорогі дрібнички для Камілли, але дівчинка знаходила їх менш цікавими, ніж старі іграшки, які вона любила і берегла з раннього дитинства. Вона була красива вже тоді і була схожа на маленьку фею з золотистим волоссям і темно-синіми очима, серйозно дивилися на всякого, хто говорив з нею.
Дипломати передрікали, що вона стане першою красунею в Лондоні. «Скоро ваш будинок почнуть брати в облогу палкі шанувальники», - говорили вони леді Ламбурн, і та визнавала їх правоту. З роками дитяча миловидність Камілли перетворилася в красу, від якої захоплювало дух. Але тепер у них не було ні вдома в Лондоні, ні грошей на модні наряди. Залишалося лише старий маєток з полями, зарослими кропивою і бур'яном, і напівзруйнованим особняком в Єлизаветинської стилі.
- Ах, Камілла, як я мріяла про твоє блискуче майбутнє. - Здавалося, що цей крик вирвався у леді Ламбурн з самого серця.
Камілла прислухалася до чогось і взяла матір за руку, немов закликаючи замовкнути.
- Ви чуєте, мамо? Це ж - стук коліс! - вигукнула вона і вибігла з кімнати.
Леді Ламбурн, яка не могла спуститися вниз в своєму інвалідному візку, почула, як Камілла пробігла через хол і відчинила вхідні двері.
- Господи, зроби так, щоб мій дорогий чоловік повернув нам віру в завтрашній день! - молилася вона.
Пролунали голоси, потім двері відчинилися, і в вітальню увійшов сер Горацій. Незважаючи на похилий вік, він все ще залишався надзвичайно привабливим чоловіком. Його сиве волосся було зачесане з чола назад, що надавало йому особливий шарм.
Витончено зав'язана краватка анітрохи не забруднився і не зім'яти за довгу подорож. У плащі для верхової їзди, який він не встиг зняти, лорд Ламбурн здавався надзвичайно високим і елегантним.
Він йшов як тріумфатор, його обличчя сяяло, і, тільки-но побачивши свого чоловіка, леді Ламбурн вигукнула:
- Горацій, любов моя!
Він підійшов і схилився, щоб поцілувати її.
Вона простягла до нього тремтячі руки, чия форма все ще зберігала залишки колишньої краси. Вона ретельно стежила за своїми руками, нігті її завжди були відполіровані, а зап'ястя огортало тонке вишукане мереживо.
- Поїздка вдалася? - Серце леді Ламбурн билося так часто, що вона ледве могла говорити.
- Більш ніж, - проголосив сер Горацій, його голос дзвенів у кімнаті, немов святковий дзвін.