Як я рятувала світ
Імені цього схимника з Свято-Успенського Псково-Печерського монастиря я, на жаль, не знаю. Та й знайомство наше не назвеш знайомством - так, швидкоплинне бачення в весняний день. З нагоди гарної погоди схимника вивезли на інвалідному візку в квітучий яблуневий сад. І я оторопіла, побачивши його, - стародавні живі мощі і ясні молоді веселі очі. Білі пелюстки яблунь, обсипаючи, парили над схимником, а горобці довірливо сідали до нього на коліна. Худий юний Воробьішко намагався клювати старечу «гречку» на руках ієросхимонаха, а горобці товстіший спостерігали за ним.
Пізніше я освоїла той етикет, коли при зустрічі треба сказати: «Батюшка, вибачте, благословіть». А тут, як дурний горобець, дивилася на схимника, а він посміхався мені. Ось і все - мовчали, посміхалися. А потім схимника відвезли назад в келію, і він запитав на прощання:
- Як твоє святе ім'я, дитинко?
Більше я схимника не бачила, але через насельника монастиря Ігоря іноді отримувала звістки про нього. Втім, спочатку два слова про Ігоря. У світі він гинув від наркотиків, і зневірені батьки привезли його на вичитку в монастир. Тут він зцілився, полюбив чернецтво і вирішив залишитися в монастирі назавжди. Він уже подав прохання про зарахування до братії, але раптом завагався. Ігоря, як кажуть, «закрутило» - він почав опікуватися юних паломниць, закохано внимавших своєму «аввочке», а заодно вирішив облагодіяти схимника, зголосившись доглядати за ним. Лаяв він при цьому схимника нещадно:
- Бруд розвів. Беззаконня! Піч закопчені, вікна немиті, і ремонту не було сорок років.
Батьки Ігоря, люди грошові, теж вирішили облагодіяти схимника, зробивши в його келії євроремонт. Але коли вони з виконробом з'явилися до схимникові, той злякано забурмотів, що він, мовляв, грішний, зовсім Я. і недостойний таких турбот.
- Батюшка, - сказала недавно хрестився мама Ігоря, - Господь по неізречённому благо утробі прощає гріхи, якщо кається людина. Ви вже, будь ласка, скоріше покайтеся, а ми ремон- тик вам провернём.
Схимник охоче обіцяв покаятися, але від ремонту відмовився навідріз. Він уже згасав і майже не їв, віддаючи всі сили молитви. А Ігор з благими, звичайно, намірами невпинно терзав його:
- Батюшка, якщо ви не будете їсти, я викличу лікаря, і вас будуть годувати через шланг.
Але схимник і від шланга ухилився.
- Приходжу і радію - кашу з'їв, - розповідав Ігор. - А він, виявляється, нишком годує цієї кашею мишей.
При вигляді мишей, нахабно поїдають кашу та ще й під наглядом схимника, Ігор скрикнув по-жіночому і заявив:
- Батюшка, в келії миші. Я зараз кішку принесу.
- Навіщо кішку? Вона їх з'їсть, - занепокоївся схимник. - Вони підуть, підуть, я їм скажу.
Миші, дійсно, пішли з келії, а Ігор вирішив піти з монастиря.
Відгукувався він тепер про схимника зовсім нешанобливо: мовляв, мишей розводить та від нудьги ганяє чортів. Втім, про другому занятті «від нудьги» Ігор говорив неохоче, але картина була така. Відкриє схимник свою особливу зошит у рожевій обкладинці, почне молитися, і раптом - шум, вереск, щось страшне. Ігор лякався, а схимник говорив благодушно:
- Бач, чого захотів окаяшка - живу душу в пекло поцупити. А душа-то Божа, душа спасеться.
Кончина схимника так вразила Ігоря, що він поїхав потім на Афон.
Зайшов попрощатися і розповів - схимник перед смертю попросив омити його, щоб не ускладнювати братію при похованні. Поклали його в лазні на лавку, і раптом якась сила з гуркотом вибила лавку з-під батюшки.
А схимник ніби нічого не помітив і лежав на повітрі, як на тверді, продовжуючи молитися.
- Батюшка, - обімлів Ігор, - ви ж на повітрі лежите!
- Мовчи, мовчи, - сказав схимник. - Нікому не говори.
Але Ігор, які не стерпівши, розповів. Я ж випросила у Ігоря ту саму рожеву зошит, по якій молився схимник.
Ця була зошит в косу лінійку зразка тих часів, коли школярі писали ще чорнилом, і було потрібно писати красиво. На останній сторінці таблиця множення. А в самій зошиті то Богородичне правило, коли сто п'ятдесят разів читають «Богородице, Діво, радуйся», а після кожного десятка йдуть певні прохання. Молитви ці відомі і видані в збірках.
Але у схимника були свої молитви, написані тим чудовим старовинним чернечим мовою, що моя філологічна душа затремтіла від краси і таїнства слів. До сих пір шкодую, що не переписала зошит, а вона пішла потім по руках. Сучасна мова біднішими і грубіше. І як передати тьмяним нинішнім словом полум'яну любов схимника до Бога і людей? Схима - це молитва за весь світ. А схимник, здається, на власні очі бачив ті лиха світу, коли хтось гине в безодні пороку, хтось зневірився в скорботах, а хтось суне голову в петлю. Особливо мене вразила молитва схимника про самогубців, а точніше про людей, що замислили накласти на себе руки. Тут схимник плакав і волав до Божої Матері, благаючи Її врятувати цю дорогоцінну душу - скарб скарбів, і ціни їй немає. У зошиті була пісня пісень про душу людини. Але поезію не висловили прозою, а тому наведу свідчення професора-нейрохірурга: