Десять метрів нам під землею на рівні безпросвітного мороку. На відстані єдиного кроку ми тихо стояли з тобою. Можеш вірити, а можеш немає: під землею і на небі лише ми, на слова все так же скупі і готові нести лише марення. Тільки вір чи ні, [але я, знаючи, що ти згориш] запалюю в небі вогні і кличу тебе: "лише поглянь!". І у відповідь ти мовчиш.
Знаєш. Стоячи на відстані одного слова, що горить лампочкою, рветься подсердечной метеликом - думаю про існування. Про те, що десь над нами їдуть потяги, зриваються електрички з місць, як спалені сірники покриваючи весь світ шляхами. І десь над нами літо, і хмари, напевно, існують. І люди там, як ми, не блефують, не грають з любов'ю сліпо.
Уявляєш, там, на верху, напевно, не так холодно, як між нами. І там люди не згоряють від іскор і не плюють віршами. Вони на поверхні не такі, знаєш, нервові. Для ниx іскра є в кожному погляді, в кожному промінці обпалює нашу шкіру зірки, що дивиться на моіx метеликів-заручниць з висоти і сміється, дивлячись, як я наближаюся до перешкоді.
Знаєш. Адже над нами в десяти, може п'ятнадцяти метраx млявої сфери є поняття світу і колір є не тільки сірий, але нам, якщо наверх, туди не по дорозі. Нам зовсім наверх, туди, де крильця носить кожен другий житель. Хоч жоден з нас [подземельніков] иx не бачив. Але я знаю, вони є, вони реальні, як хмари, яких знову ж ніхто не бачив. Але лише поки. Я обіцяю тобі, ми перші иx побачимо!