Далеко-далеко на півночі, в дрімучому лісі, росли дві величезні сосни.
Вони були такі старі, такі старі, що ніхто - навіть сивий мох - не міг пригадати, чи були вони коли-небудь молоденькими, тоненькими сосонками.
Маленькі блідо-рожеві квіточки вересу, які росли в лісі, з подивом задирали догори свої голівки і боязко шепотіли:
- Ах, невже і ми будемо такими ж великими і такими ж старими?
Весною в густому гіллі цих сосен веселі дрозди виспівували свої пісні. А взимку, коли птахи відлітали, а лісові квіти ховалися під снігове ковдру, дві сосни, ніби два велетні, стерегли ліс.
Зимова буря з шумом проносилася по верхівках дерев, змітала сніг з гілок, вила і гула так, що весь ліс в страху схилявся перед нею. І тільки сосни-велетні завжди стояли твердо і прямо, і ніякої ураган не міг змусити їх схилити голови.
Але ж якщо ти такий сильний і міцний, - це що-небудь та значить!
Неподалік від лісу, де росли ці сосни, на самій галявині, був невеликий пагорб, а на пагорбі стояла маленька хатина, крита дерном.
У цій хатині жив старий лісник зі своєю дружиною.
Взимку старий рубав ліс і возив колоди на лісопильний завод, - тому у нього завжди було трохи грошей, щоб купити хліб і масло. А влітку він розводив город, - тому в будинку у нього завжди водилася картопля і капуста.
У лісника і його дружини було двоє дітей - хлопчик і дівчинка.
Хлопчика звали Сильвестром, а дівчинку Сільвією.
Одного разу - це було взимку, в саму холоднечу - брат і сестра пішли в ліс, щоб подивитися, чи не попався який-небудь звір або птах в сильця, які вони поставили ще з вечора.
І справді, в сильце Сильвестра попався білий заєць, а в Сидока Сільвії - біла куріпка. Ні живі, ні мертві від страху, заєць і куріпка сиділи в тенетах і чекали своєї долі.
- Відпусти мене, - пролопотал заєць, коли Сильвестр підійшов до нього.
- Відпусти мене, - пропищала куріпка, коли Сільвія нахилилася над нею.
Сильвестр і Сільвія дуже здивувалися. Вони ніколи ще не чули, щоб лісові звірі й птахи говорили людською мовою.
Їм стало так шкода зайця і куріпку, що вони вирішили їх випустити.
Ну і зраділи ж бідні бранці, коли Сильвестр і Сільвія розплутали сильця!
- Просіть у велетнів, про що хочете! - крикнув заєць на скаку і помчав в глиб лісу.
- Велетні все вам дадуть, про що ви попросите! - прокричала куріпка на льоту і, шумно залопотівши крилами, зникла з очей.
І знову в лісі стало зовсім тихо.
Сильвестр і Сільвія мовчки переглянулися.
- Про яких це велетнів говорили заєць з куріпкою? - сказала, нарешті, Сільвія. - Я ніколи не чула, що в цьому лісі є велетні.
- І я теж ніколи не чув, - сказав Сильвестр.
- Ходімо звідси, - сказала Сільвія і потягнула брата за рукав. - А то велетні ще розгніваються, коли побачать нас тут.
Але тут раптом налетів вітер, вершини старих сосен загомоніли, і в їх шумі Сильвестр і Сільвія ясно почули голоси.
- Ну, що, друже, тримаєшся ще? - запитала сосна у своєї сусідки.
- Держусь, - загула у відповідь інша сосна. - А ти як, старина?
- Щось слабну я. Нині ось вітер обломив у мене верхню гілку. Видно, зовсім старість прийшла.
- Гріх тобі скаржитися! - прошелестіла у відповідь сосна. - Тобі ж всього лише триста сімдесят років, а ось мені вже триста вісімдесят вісім стукнуло!
І вона важко зітхнула.
- Так, багато ми бачили на своєму віку, - прошепотіла сосна - та, що була молодший. - Давай-но заспіваємо про старовину, адже нам з тобою є про що згадати.
Буря бушувала в лісі, і сосни, хитаючись, заспівали свою пісню:
Ми скуті холодом, ми в сніговому полоні! Вирує і буяє вьюга.Под шум її хилить нас, древніх, до сну, І давню бачимо уві сні старовину -Тобто час, коли ми, двоє друзів, Дві юних сосни, піднялися на висоту, Над боязкі зеленню луга.Фіалкі у наших підніжжя цвіли, білили нам хвою хуртовини, І хмари летіли з імлистій дали, І бурею руйнувало їли, Ми до неба тяглися від мерзлої землі, І нас ні столетья зігнути не могли, ні бурі зломити не хотіли.
- Так, багато нам довелося бачити на своєму віку, - сказала сосна - та, що була постарше, - і тихенько закректав. - Я ось пам'ятаю, як прапрадід цих дітей був маленьким хлопчиком і грав тут у наших коренів. Ох, давно це було!
- Підемо швидше додому, - шепнула Сільвія брату. - Я боюся цих дерев.
- Підемо, - сказав Сильвестр. Йому теж було страшно, хоча він і не говорив цього.
Але не встигли Сільвія і Сильвестр відійти і трек кроків, як побачили батька. В руках у нього була мотузка, а за поясом сокира. Лісник йшов і оглядав дерева, вибираючи, яке б повалити.
- Ось це якраз те, що мені потрібно! - сказав він, зупиняюся біля старих сосен. - Ну і сосни! Справжні велетні!
І він постукав сокирою по старим стовбурах.
Але тут раптом Сильвестр і Сільвія з криком кинулися до батька.
- Милий батюшка, - став просити Сильвестр, - не руш цього велетня!
- Милий батюшка, і цього не чіпай, - просила Сільвія. - Вони обидва такі старі! Вони навіть нашого прапрадід пам'ятають. А зараз вони співали нам пісню.
- Що за дурниці ви говорите! - Сказав лісник. - Де це бачено, щоб дерева співали! А ось вашого прапрадід вони, і правда, могли бачити. Адже такі люди похилого віку! Ну, гаразд, хай стоять, раз ви так просите. Може, вони вам ще що-небудь цікаве розкажуть.
І він пішов далі, в глиб лісу, а Сильвестр і Сільвія залишилися біля старих сосен. Їм хоч і було трохи страшно, але все-таки дуже захотілося послухати, про що ще будуть говорити лісові велетні.
Чекати їм довелося недовго.
Скоро повернувся вітер. Він тільки що був на млині і так люто крутив її крила, що іскри від жорен дощем сипалися на всі боки. І зараз він налетів на вершини сосен з такою силою, - немов йому і тут треба було перевертати жорна.
Старі гілки загули, зашуміли, заговорили.
- Ви врятували нам життя, - говорили сосни-велетні. - Просіть же тепер у нас, що хочете, і всяке ваше бажання здійсниться.
Сильвестр і Сільвія так зраділи, що почали навіть танцювати. Та й не дивно! Ти тільки уяви собі, що за першим словом твоїм може збутися все, що тобі хочеться! Є від чого радіти і танцювати!
Але коли Сильвестр і Сільвія стали думати, що б їм попросити у старих сосен, нічого не йшло їм на розум, немов їм і бажати було нічого.
Нарешті, Сильвестр сказав:
- Я б хотів, щоб хоч ненадовго визирнуло сонце, а то в лісі зовсім не видно стежок. Того й гляди, заблукаєш!
- Так, так, і я б хотіла, щоб стало трохи тепліше, і щоб швидше розтанув сніг, - сказала Сільвія. - А то кожен день я провалююсь в замети, і валянки у мене завжди мокрі.
- Ах, що за безрозсудні діти! - зашелестіли сосни. - Адже ви могли побажати стільки прекрасних речей. І багатство, і наряди, і почесті, і слава - все було б у вас, а ви просите про те, що збудеться і без вашого прохання. Але все одно, ваше желанье має бути виконане. Де б ти не знаходився, Сильвестр, на що б не глянув, усюди сяятиме сонце. І яке б слово ти ні сказала, Сільвія, куди б не пішла, всюди навколо тебе буде цвісти весна.
- Ах, це більше, ніж ми хотіли, - закричали Сильвестр і Сільвія. - Дякую вам, милі сосни! - І вони весело побігли додому.
По дорозі Сильвестр, як завжди, озирався, виглядаючи куріпок, і - дивна річ! - в яку б сторону він ні повертався, усюди блищав ясний промінь сонця.
- Дивись, дивись! Сонце виглянуло! - крикнула Сільвія брату.
І ледь встигла вона відкрити рот, як сніг кругом розтанув, всюди стали пробиватися зелені паростки, а високо в небі почулася перша пісня жайворонка.
- Ах, як це весело! - закричали в один голос Сильвестр і Сільвія.
І чим далі вони бігли, тим тепліше світило сонце, тим яскравіше зеленіли трава і дерева.
- Мені світить сонце! - закричав Сильвестр, вриваючись в будинок.
- Ну, сонце всім світить, - сказала мати.
- Я можу розтопити сніг! - закричала Сільвія.
- Це всякий зуміє, - сказала мати і засміялася.
Але пройшло трохи часу, і вона помітила щось недобре. На дворі вже зовсім стемніло, настав вечір, а в хатинці у них все ще ніби світило сонце. І так було до тих пір, поки Сильвестру не захотілося спати і очі у нього не закрилися.
А Сільвія ніяк не могла вгамуватися. Вона базікала без угаву, і в будинку раптом так потягнуло весняним теплим повітрям, що навіть віник в кутку почав зеленіти, а півень - зовсім не на часі - почав співати на своєму сідалі. І він співав до тих пір, поки Сільвії не надоело базікати і вона не заснула міцним сном.
- Послухай, батько, - сказала лісничиха чоловікові, коли той повернувся додому, - боюся я, не зачарував чи хто наших дітей. Щось дивне робиться у нас в будинку!
- Дурниці! - сказав лісник. - Ну, які тепер чаклуни! Це коли наші прадідусі і прабабусі жили, чаклуни водилися на світлі. А тепер їх і в помині немає! Ось краще ти послухай, що я тобі скажу. Завтра король і королева власними персонами прибудуть до нашого міста. Вони їздять по всій країні і оглядають свої володіння. Як ти думаєш, не відправитися і нам з дітьми в місто зустрічати короля з королевою?
- Що ж, я не проти, - сказала лісничиха, - адже не кожен день в наші місця приїжджають король і королева - власними персонами.
На другий день, рано вранці, старий заклав сани, і все рушили в дорогу. По дорозі тільки і було розмови, що про короля і королеву, і ніхто не помітив, що весь час яскраво світило сонце (хоча небо було обкладено низькими купами) і що дерева по обидва боки дороги покривалися нирками і зеленіли (хоча мороз був такий, що ворони і ті замерзали на льоту).
У місті, на найбільшій площі, перед ратушею, було людно, як у ярмарковий день, - народ з'їхався з в: ех сусідніх сіл, з усіх хуторів. Але обличчя в усіх були перелякані, і все з побоюванням поглядали на велику дорогу. Говорили, що король і королева дуже незадоволені: куди б вони не приїхали - усюди сніг, всюди холодно. Королева мало не відморозила пальчик на нозі і тому тепер весь час тупотить ногами.
І ось на дорозі здалися королівські сани. Зверху до низу вони були оздоблені золотом, і навіть упряж і попони на конях були раззолочени.
Сани швидко наближалися і, нарешті, в'їхали на саму площу. Тут король наказав візникові зупинитися, щоб змінити коней.
Король сидів, сердито насупивши брови, і ні на кого не дивився, а королева зараз же почала тупотіти ногами.
Народ на площі так і завмер від страху.
І раптом король підняв голову, подивився на всі боки - туди, сюди - і дуже веселих розсміявся, зовсім так, як сміються всі люди.
- Погляньте-но, ваша величність, - звернувся він до королеви, - як привітно світить сонце. Право, тут не так уже й погано.
- Це вам здається, ваша величність, бо ви зволили добре поснідати, - сказала королева. - Втім, я теж вважаю, що тут не так уже й погано. - І вона злегка посміхнулася.
- Ні, позитивно, це чарівне місце! Погляньте, як яскраво висвітлює сонце оті дві сосни, що видніються вдалині.
Але нічого неймовірного в цьому не було. Просто Сильвестр і Сільвія піднялися на огорожу, щоб краще розгледіти короля і королеву. Сильвестр крутився на всі боки, - тому сонце так і сяяло навколо, а Сільвія базікала, ні на хвилину не закриваючи рота - тому навіть засохлі жердини в старій огорожі дали свіжі паростки і вкрилися листям.
- Що це за діти сидять там на огорожі? - сказала королева, глянувши на Сильвестра і Сільвію. - Нехай вони підійдуть до мене.
Сільвія і Сильвестр дуже зраділи, що можуть зовсім близько розглянути короля і королеву. Вони миттю зіскочили з огорожі і підбігли до королівських саней.
- Послухайте, - сказала їм королева, - ви мені дуже подобаєтесь, тому що, коли я дивлюся на вас, мені робиться весело. А я люблю, щоб мене веселили. Хочете жити в моєму палаці? Я одягну вас в оксамит і золото, ви будете їсти на кришталевих тарілках і пити з срібних склянок. Ну що, згодні?
- Вибачте, ваша величність, - сказала Сільвія, - але нам непогано живеться і в нашій хатині.
- І потім ми не можемо залишити наших велетнів, - сказав Сильвестр.
- А чи не можна їх взяти до палацу? - милостиво сказала королева. Вона була в чудовому настрої і анітрохи не сердилась, що їй заперечують.
- Ні, це неможливо, - відповіли Сильвестр і Сильвий. - Вони живуть в лісі. І вони дуже старі. Одному велетню триста сімдесят років, а іншому триста вісімдесят і вісім.
- Чого тільки не вигадають діти! - вигукнули в один голос король і королева і при цьому так дружно розсміялися, немов вони були не король і королева, а звичайнісінькі люди.
- Ну, добре, - сказала королева, - тоді я велю побудувати тут палац, і ви будете щодня приходити до мене в гості. Ваша величність, - звернулася вона до короля, - накажіть розпрягати коней, ми залишаємося тут.
Сказано зроблено. Каменярі і теслі зараз же взялися будувати палац. В знак своєї милости королева наказала роздати всім по м'ятного пряника, а Сільвія і Сильвестр отримали, крім того, величезний крендель, який спік сам королівський пекар. Крендель цей був такий великий, що ледве помістився на санях.
На зворотному шляху лісничиха шепнула чоловіку:
- Слухай, старий, але ж я правду говорила!
- Це ти про що? - запитав лісник.
- Та це ж зачарував хтось наших дітей. Невже ти сам не бачиш? Куди вони ні повернуться, на що ні подивляться, - сонце так відразу і засвітить. Так поміркуй сам, де це бачено, щоб взимку цвіли дерева і щоб королева так милостиво розмовляла з сільськими дітьми? Вже я знаю, що тут чаклунство замішано. Боюся, як би не вийшло біди.
- Пусте ти говориш, - сказав лісник. - Ну, що за біда, якщо на наших дітей всім весело дивитися? Ось, якщо б вони всіх до сліз доводили, - це, і вірно; була б біда!
А Сильвестр і Сільвія анітрохи не здивувалися, що король і королева так милостиво розмовляли, тому що вони ніколи раніше не мали справи з королями. А то, що в похмурий день світило сонце і посеред зими все цвіло, теж нітрохи не здивувало їх - вже якщо сосни-велетні обіцяли, що так буде, значить, так і повинно бути.
На другий день, не встигли Сільвія і Сильвестр прокинутися, як за ними прийшли королівські слуги. Королева знову була дуже сердита. Вона наказала розбити біля палацу сад і зараз же посадити квіти, але, звичайно, квіти відразу померзли.
Королева тупала на всіх ногами і, врешті-решт, сказала, що якщо через півгодини буде непереливки сонце і все не розцвіте, вона поїде звідси, а всіх жителів покарає.
Але в цей час прийшли Сильвестр і Сільвія. Відразу заблищало сонце, зазеленіли дерева, і королева знову змінила гнів на милість. Але все-таки вона вирішила прогнати свого придворного садівника і на його місце призначила Сильвестра і Сільвію. І справді, вони справлялися зі своєю справою краще всякого самого вченого садівника. Ніхто не вмів доглядати за квітами так добре, як вони. Ні в одному королівстві, ні у одного короля не було такого красивого саду!
Та й не дивно! Адже жоден - навіть наймогутніший - король не може змусити сонце зійти хоч на хвилину раніше покладеного терміну. А Сильвестру і Сільвії сонце світило завжди, коли вони хотіли. Тому в саду у них все цвіло і зеленіло так, що любо було дивитися!
Пройшло багато років.
Одного разу - це було пізньої осені - Сильвестр і Сільвія вирушили в ліс, щоб відвідати своїх старих друзів і знову послухати їхні пісні.
У лісі бушувала буря, в темних вершинах сосен завивав і гудів вітер, і, хитаючись, сосни співали свою пісню:
Стоїмо, як бувало, міцні і стройни.Лішь сніг нас одягне, і стает.І дивимося, двоє друзів, дві старих сосни, Як в світі змінюються зелень весни, І сніг, що Белей горностая, Як хмари проходять, дощами повні, І пташині проносяться стаі.Взгляніте - завжди наша зелень Густав заздрість беріз і вязам.Зіма не залишить на них ні листа, -Як вид їх тоді потворний! Нам зелені вічної дана красота.Щадят її роки. І буря люта, А нас не повалити їй наземь.Так буйство ж, буря, Бушуй і лютуй! Тобі не зломити нас ...
Але в цю саму мить всередині стовбурів щось затріщало, заскрипіло, і зі страшним тріском сосни повалилися на землю.
Якраз в цей день однією сосні виповнилося триста восьмидесяти й п'яти літ, а інший триста дев'яносто три роки. Що ж тут дивного, що вітер, нарешті, подужав їх?
Сильвестр і Сільвія ласкаво пошарпали сиві, порослі мохом, стовбури, і такими добрими словами пом'янули своїх друзів-велетнів, що блідо-червоні квіти вересу НЕ стерпіли і визирнули з-під землі. І так багато їх було, що скоро вони закрили стовбури старих сосен від самих вершив до самого коріння.
Цю історію про двох соснах-велетнів і про Сильвестра і Сільвії я чув давним-давно.
Чи було так насправді чи ні - я і сам добре не знаю. Але якщо я не знаю, і ти не знаєш, і ніхто не знає, - хто ж може сказати, що знає більше за мене!
А я знаю добре, що коли на серці весело і легко, тоді і сонце всюди світить, тоді і старий віник розквітає, точно кущ бузку.