(За мотивами казки «The Hobyahs». Шотландія, 1894 рік)
На узліссі веселого зеленого бору, у вигину річки стояла хатинка, а в хатинці тієї жили старий із старенькою. Дітей у них не було, і друзів теж не було. Тому сумно і тоскно жилося дідові з бабою. Якось раз забіг до них у двір щеня. Дід з бабою зраділи і залишили цуценя жити у себе. Собачку прозвали Фунтиком, на що вона гавкотом відгукувалася і радісно хвостиком виляла. Бабка з дідом душі в ній не сподівалися. І Фунтик служив їм з усією своєю собачою відданістю. Чи підуть дід з бабою по гриби, та по ягоди - Фунтик з ними, - від будь-яких лісових напастей намагається вберегти. Взимку дід, як тільки на полювання почне збиратися - Фунтик тут, як тут, - хвостиком виляє, - візьми мене з собою, мовляв, зі мною веселіше. Так вони жили і не тужили, поки дід з бабою вже зовсім старенькими стали. Сварливі і буркотливими: і то їм не так, і це не так.
Колись ошатний ліс теж постарів, а в його буреломах завелися волохаті Хабіас. Якось відчули Хабіас, що поруч на узліссі, в хатинці живуть дід з бабусею. І одного разу вночі, дочекавшись повного місяця, Хабіас вийшли з лісу і при цьому пісню співали таку: - Зайдемо, зайдемо в хатинку, - з'їмо старого і стареньку. Фунтик прокинувся і, хоч зросту був малим, але не злякався - вискочив назустріч і загавкав так голосно, як тільки міг. А Хабіас жах, як боялися собак. Злякалися Хабіас і в ліс втекли. Старий прокинувся, вийшов на ганок і озирнувся: кругом, - нікого. Почухав бороду-віник, насупив брови кошлаті, погрозив Фунтику пальцем і сказав, - ах, ти, собака недолуга. Даремно нас з бабою розбудив ?!
На наступну ніч Хабіас знову прийшли до хатинки і пісню співали: - Зайдемо, зайдемо в хатинку, - з'їмо старого і стареньку. Фунтик прокинувся і ще дужче залився гавкотом. На цей раз Хабіас в ліс не втекли, а на узліссі причаїлися - чекають, що далі буде. З хати вийшла баба. Подивилася, що чужих - ні нікого. І давай Фунтика за вуха тріпати і примовляти, негідна собака, що ж ти нам зі старим спати не даєш! Взяла баба віник, відшльопаю Фунтика і вигнала його з двору, - йди, мовляв, світ за очі. Прикро стало Фунтику: скільки років він служив вірою та правдою! Котяться сльози по його собачим щоках, - так робити нема чого, і йти теж невідомо куди. Згорнувся Фунтик калачиком і ліг біля хвіртки.
Хабіас все це з узлісся спостерігали. Стали собачку дражнять і пісню свою знову завели: - Зайдемо, зайдемо в хатинку, з'їмо старого і стареньку. Фунтик, як слухняна собака, голос подав, але тільки тихенько, - щоб не розбудити діда з бабою. Хабіас осміліли, - до лісу стали задкувати, - на болото Фунтика заманювати. На болоті оточили бідного Фунтика і хвостик йому відкусили. Що було далі цієї ночі в лісі з Фунтиком, ніхто не знає, і ми допитуватися не станемо. Відомо лише, що Хабіас в ту ніч з лісу вийшли, не боячись увійшли в хатинку і з'їли старого і стареньку.
Дізнавшись про це Фунтик довго горював. Шкода йому було старого і стареньку, та й його печаль зрозуміти можна: адже будь-яка собака впевнена, що її щастя знаходиться на кінчику хвоста. Земля чутками повниться, але важливіше за правдивий кінець. Доля подякувала Фунтика за його дивовижну відданість, і незабаром він зустрів чудових друзів - хлопчика і дівчинку. А може вони його зустріли? ... Швидше за все, вони разом один одного знайшли. І зрозумів Фунтик, що щастя не на кінчику хвоста. Щастя - це, коли тебе розуміють.
Віктор! Прочитала Вашу казку. Вражає! Якщо у собаки щастя на кінчику хвоста, то де воно у людини?)))))))))))) З дружнім теплом, Світлана!
Спасибі, Світлана, за відгук! Відповідаю на питання притчею:
Одна собака запитує іншу:
- Чого ти крутишся і ганяєшся за своїм хвостом?
- Як мені не крутитися, якщо моє щастя на кінчику хвоста ...
- У мене теж - на кінчику хвоста. Але навіщо ж мені крутитися і ганятися за щастям, якщо я впевнена, що воно завжди зі мною.
З повагою і побажанням натхнення,
Ваш Алёнкін
На цей твір написано 14 рецензій. тут відображається остання, інші - в повному списку.