Однією з найпоширеніших хвороб людей до самого недавнього часу була малярія. Особливо вона лютувала в місцево-стях з теплим вологим кліматом. З часів середньовіччя вважалося, що причина маля-рії - важкі випаровування, що піднімаються з болотистих місць. Звідси походить і назва захворювання (по-латині malare - «поганий воз-дух»). Чим тільки не намагалися лікуватися від ма-ляріі! Важко повірити, але як ліки від цієї страшної хвороби, забирала багато жит-ній, використовували навіть пил від єгипетських му-мий.
Хворіли на малярію і в Америці, але південноамериканські тубільці вміли лікувати захворівши-ших на цю хворобу. Ліки вони робили з кори місцевого тропічного дерева. Цінували цю кору дуже високо, про що можна судити по тому,
що називали її «кіна-кіна» - це означає «кора всіх кор», або «глав-кро кора». Після освоєння аме-риканського континенту європейцями багатьом з них стало відомо про існування ліків від малярії. Однак підкорені завойовниками індіанці, насилу виносили жорстоке обра-щення з ними переможців, дали клятву не від-кривает таємниці ліки. Вони сподівалися, що переможці вимруть від малярійних захворювань.
Довгим був шлях до розкриття секрету проти-вомалярійного ліки. Але, як завжди, будь-яке таємне рано чи пізно стає явним.
З 1628 до 1641 року в іспанській колонії Перу віце-королем був граф Луїс Хінхон. Його дружина Анна Хінхон відрізнялася м'якістю характеру і часто захищала індіанців від жорстоких нака-заний. Цим вона викликала їх симпатію. Тому, коли в 1638 р вона захворіла болотної лихоманить-кой (так тоді нерідко називали малярію), ін-дейція зважилися порушити таємницю і вилікували її корою того самого дерева. Через деякий час на малярію захворів і сам Луїс Хінхон. Хвороба змусила його 1641 р повернутися до Іспанії. Він привіз з собою партію кори «кіна-кіна». Одна-ко європейські лікарі в той час не зуміли (чи не захотіли) виготовити з неї ефективне ле-карство. Так і відображений в історії цей печаль-ний курйоз - Хінхон привіз до Європи лекарст-во від малярії, але сам помер від цього захворювання.
І після цього «білим людям» вдавалося раз-ними праведними і неправедними шляхами по-купати або віднімати у тубільців цілющу кору і привозити її в Європу. Нарешті і в Європі вдалося створити дієві ліки з цієї кори. Особливо прославився англійський лікар Роберт Телбот. Він зумів вилікувати від малярії багатьох хворих, в тому числі французького принца Конде, за що був щедро нагороджений королем Людовіком XIV. Під враженням цих подій знаменитий французький байки-переписувач Жан Лафонтен написав цілу поему, про-славляющую хінную кору.
А технологія приготування ліків оказа-лась на подив простий. Кору розтирали в порошок і заливали вином. Виходила страшно гірка настоянка. Настоянку стали іменувати «хіна» (від назви кори «кіна-кіна»), а дере-во, з якого знімали цю кору, - хінним деревом. (Гіркота настойки така сильна, що на Русі з'явилося прислів'я, що існує до цих пір, - «гіркий, як хіна».) Пізніше, на початку XIX століття, російський учений Ф.І. Гізі ус-танов, що цілющі властивості корі надає міститься в ній алкалоїд. Його назвали хі-нином.
Як виявилося, цілющими властивостями обла-дає кора декількох видів дерев з семейст-ва маренових. Вони об'єднуються в один рід, якому Карл Лінней дав назву «цинхона» в пам'ять про Луїса Хінхоне. Чимало труднощів зустріли європейці при спробах знайти в природі хінне дерево. Найцінніше з хінних дерев - цинхони леджеровскую (Cinchona ledgeriana) - в дикому стані знайшли тільки один раз, в групі з півсотні дерев цього виду, в майже непрохідній місцевості в Бо-Лівії. Зробив це в 1865 р чоловік на ім'я Мануель Мамані. Ще один вид хінного дере-ва - цинхони червону (Cinchona succirubra) - назвали так за колір соку (молочно-білий, на повітрі він майже миттєво стає яскраво-червоним). Цікаво, що молоде листя, толь-ко що розгорнулися з нирок, теж мають яскраво-червоне забарвлення, тому хінне дерево впадає в очі. Добувачі хінної кори, за-біраясь на скелі або високі дерева, по цьому кольору видали розрізняли хінние дерева.
Коли європейці по-справжньому оцінили чу-додейственние властивості кори хінного дерева, настали важкі часи для цієї рослини. На відміну від аборигенів, дбайливо ставилися до дерев, «білі люди» розгорнули такі масштабні заготівлі, що хінне дерево ока-залось на межі знищення. Дерева нещадно рубали і здирали з них кору. І вже до початку 80-х рр. XIX ст. заготівля кори скоротилася в 20 разів! Ліки стало не вистачати. На щастя, завбачливі люди вже тоді стали раз-водити хінне дерево. Поступово все заготівлі сировини стали вестися на культурних плантаціях.
Написано чимало книг і статей, в яких розповідається про захоплюючої історії разведе-ня хінного дерева в Старому Світі. Справа в тому, що місцева влада в Перу та інших країнах, де росте це цілюща рослина, заборонили вивезення насіння і садивного матеріалу. Тим са-мим вони прагнули зберегти монополію на цінне протималярійних ліки. Експорт хінної кори приносив їм більший прибуток. Уже згадуваний Мануель Мамані за прода-жу насіння хінного дерева був заарештований, засуджений і загинув у в'язниці від жорстокого поводження. Одна з ботанічних експедицій з вивчення хін-ного дерева закінчилася трагічно: всі її учасники були розстріляні в ході військових дій в Колумбії. Ймовірно, вчених, склад-лявшего карти зростання цинхони, прий-ли за шпигунів. З великими труднощами, таємно (по суті справи злодійськи), все-таки вдалося ви-везти насіння хінного дерева з Південної Амери-ки. В одному випадку за молодими деревами був таємно висланий цілий військовий крейсер! Тільки в кінці XIX в. вдалося виростити з насіння сажнів-ці та закласти плантації цього цінного рас-тенія в Старому Світі.
Спочатку хінне дерево висадили на острові Ява. Воно добре прижилося і стало плодонося-сить. Потім були закладені великі плантації цинхони в інших тропічних колоніях: в Ін-дії, на Цейлоні, на інших островах, принадле-службовців тепер Індонезії. В даний час саме з цих країн на світовий ринок поставляють основну масу хінної кори і виготовлених з неї ліків.
Хінние дерева ростуть тільки в теплому, без морозного кліматі. У Росії їх можна побачити в оранжереях ботанічних садів.
До родини маренових відноситься ще одне зна-менитой лікарська рослина - бразильська іпекакуана. В Європі з нею позна-комілісь завдяки англійському капітану довіри, який в 1670 р привіз до Європи ліки з коренів цього чагарнику - «довіри порошок». Воно стало хорошим засобом від кашлю.