Доброго часу доби всім!
На нашому сайті дуже багато історій про те як люди переїхали до Фінляндії звикали до нових умов життя, як вчили мову, як вживалися в суспільство. Думаю, що настав мій час розповісти мою історію.
Ми переїхали. Для всіх нас це був шок! Мало того що країна чужа, так знову все з самого початку. Чоловік ходив на роботу, дочка пішла в нову школу, а як же я? При переїзді я познайомилася з однією дуже приємною жінкою, скажу відразу що ми ось уже більше 10 років дружимо. Але не буду ж я ходити до неї в гості кожен день. Треба було якось вибиратися в люди і починати щось робити. Я вирішила закінчити сидіти вдома з сином і встала знову на облік на біржу праці в надії на те, що піду вчити мову. Яке ж було моє здивування коли працівниця біржі мені відповіла, що на вивчення мови виділяється тільки 3 роки і мій час вже минув. На моє резонне питання і що ж мені тепер робити, вона відповіла дуже просто «купите книгу і вчіть самі». Для мене це теж саме, що «роби що хочеш мені все одно». Вчити мову за самовчителем я не вмію, пробувала колись але нічого доброго з цього не вийшло. А якщо врахувати що ще і вимова треба якимось чином освоювати, то це для мене взагалі з області фантастики. Гаразд, я подала заяву на якісь курси, було все одно куди, аби хоч щось пов'язане з мовою. Ми віддали сина в дитячий сад і я пішла на курси. З 15 чоловік я була єдиною хто не говорив по-фінськи взагалі нічого. Іноді я просто ридала на руках у вчительки від того, що взагалі нічого не розумію (я і її не розуміла, тому що не говорила по-англійськи). Відмучившись пів року на курсах я все таки стала щось говорити. Спасибі величезне моєї вчительці, яка все-таки змогла в мене щось вбити. А ще я десь почула, що є генетична пам'ять мови і вона повинна повернутися. Ось на цій щасливій ноті я й заспокоїлася. Щоранку прокидалася і перш ніж встати питала у своїй пам'яті прокинулася вона чи ні. Але пам'ять мабуть спала летаргічним сном. Потім ми з чоловіком вирішили розлучитися і пам'ять заснула ще міцніше.
Після розлучення треба було якось виживати. Спасибі моїй новій подрузі! Вона підтримала не тільки морально, а й у мовній ямі не дала згинути. Вона ходила зі мною в садочок і школу, ніколи не відмовляла якщо я зверталася за допомогою. Вихователі в дитячому садку, вчителі в школі, деякі сусіди - все в тій чи іншій мірі вчили мене говорити по-фінськи. Як же я їм зараз всім вдячна за це! Як у них вистачало терпіння по мільйону раз виправляти мене, але не переставати навчати. І ось, коли я вирішила, що вже добре говорю, я познайомилася зі своїм нанешнім чоловіком - фином. Яке ж було моє здивування, а якщо точніше то просто шок і жах, що я нічого, зовсім нічого не можу йому пояснити. Я то думала що ас, а виявилося ... ну що виявилося, то виявилося. Та й пам'ять як на зло так і не прокидалася. Щовечора мій майбутній чоловік змушував мене розповідати йому про те як пройшов мій день, що мені подобається або не подобається і взагалі описувати свої емоції, настрій і почуття. Це було пекло! Мовний пекло! і якби мене внутрішньо не тягнуло до цієї людини, то швидше за все я цього не пережила б.
Зараз у мене майже немає проблем з мовою. Майже - тому що немає межі досконалості, та й вчитися завжди є чому. Нещодавно я випадково зустріла свою ту давню вчительку, на руках у якої я ридала, і вона сказала що я прекрасно говорю і у мене фінський північний акцент (мабуть від чоловіка, він народився на півночі країни). Можливо, якби я говорила по-англійськи, то так ніколи б і не вивчила мову.
У мене багато друзів серед фінів, а ось серед українських мало - мабуть дається взнаки те, що не вчилася на мовних курсах. На сьогоднішній день 90% часу я говорю на фінською мовою. А ось генетична пам'ять так і не прокинулася, мабуть аж надто солодко їй спиться.
(Картинки взяті з інтернету)