Медична етика (грец. «Ethos» - звичай, вдача, характер) - це сукупність моральних норм професійної діяльності медичних працівників. Медична етика тісно стикається з деонтологією (див. «Деонтологія»). Інше значення цього терміна полягає в тому, що під медичною етикою розуміється навчальна і наукова дисципліна, об'єктом вивчення якої виступає професійна медична мораль.
Найбільш древніми джерелами, в яких були сформульовані основні вимоги до лікаря, його права та обов'язки, вважаються: Закони Хаммурапі (XVIII ст. До н.е.), звід законів Ману (близько II ст. До н.е. I в. н.е.), Аюрведи або Наука життя (III-II тисячоліття до н.е.).
Неоціненну роль у розробці норм медичної етики зіграв давньогрецький лікар і реформатор медицини Гіппократ (460-370 рр. До н.е.). Сформульовані ним норми - «Де любов до людей, там і любов до свого мистецтва», «Не шкодити», «Лікар-філософ подібний богу» і ін. - вперше були прописані в письмовій «Клятві Гіппократа». Ці норми вже тоді поширювалися не тільки на відносини «лікар і пацієнт», а й на ставлення лікаря до родичів хворого, до своїх вчителів.
Принципи і норми клятви Гіппократа лягли в основу виниклих пізніше міжнародних і національних кодексів, клятв, декларацій. З кінця 40-х років минулого століття в розвинених країнах розробляються і приймаються міжнародні етичні документи, в яких передбачена регламентація відносин «лікар-пацієнт» в клінічної та експериментальної медицини ( «Міжнародний кодекс медичної етики», 1949; «Женевська декларація», 1948 р . «Нюрнберзький кодекс», 1947р .; «Сіднейська декларація», 1969 .; «Гельсінська-Токійська декларація», 1964, 1975 рр.).
У Росії відносини лікаря і пацієнта регламентувалися з давніх-давен. Уже в «Ізборнику Святослава» (XI ст.), «Руська правда» Київської Русі (XI-XII ст), Морському статуті Петра I, а потім в «факультетської обіцянку російських лікарів» (XIX ст.) Були прописані норми , що визначають права, обов'язки і відповідальність лікаря перед пацієнтом і державою. Необхідний внесок у розвиток вітчизняної медичної етики був внесений такими великими клініцистами як М.Я. Мудров, М. І. Пирогов, І.Є. Дядьковский, С.П. Боткін і ін. А також письменниками-лікарями А.П. Чеховим і В.В. Вересаєв.
За своїм змістом медична етика включає ряд основоположних принципів: гуманізм, справедливість, конфіденційність, «не зашкодь», колективізм (пріоритетний в радянському охороні здоров'я). Поряд з принципами в спеціальній літературі виділяють ряд чеснот, необхідних для будь-якого медичного працівника. Умовно ці чесноти можна розподілити на чотири групи: чесноти характеру (мужність, самостійність, надійність, чесність); чесноти компетентності (володіння медичними знаннями і методами в тій чи іншій області, здатність розумно міркувати); чесноти совісті (самовідданість, самокритика, почуття відповідальності, честь); загальні моральні якості (порядність, повагу до пацієнта, колегам, особисту гідність, скромність, доброзичливість). Всі перераховані вище чесноти мають місце і в інших формах людської діяльності (педагогіка, управління, наукова та ін.), Але в медицині їх взаємозв'язок і значимість багаторазово посилюється специфікою самої діяльності, найвищою цінністю якої виступають життя і здоров'я людини.