Загальновизнано, що родоначальником теорії суверенітету був Ж. Боден, який сформулював своє вчення в книзі «Шість книг про державу» (1576 г.) [1]. Отже, теорія суверенітету виникла в другій половині XVI ст. у Франції. Які ж обставини передували появі даної теорії?
Французький історик Ф. Гізо в своєму творі «Історія цивілізації в Європі» відмітним характером XV в. назвав намагання створити спільні інтереси, спільні ідеї, утворити те, чого доти не існувало в великих розмірах, - утворити «уряди і народи» [4]. Незважаючи на деяке перебільшення, в даному висновку досить рельєфно відображено загальний напрямок політичного розвитку народів і громадської думки того часу.
Саме в позначену епоху в Західній Європі спостерігалося зростання і зміцнення центральної державної влади, тобто влади королів. Неминуче зростання промислового виробництва, встановлення муніципальних вольностей в великих торгових центрах не поєднувані з феодальними структурами.
Тим часом в феодальному суспільстві король був тільки главою свого «васальства». Однак в союзі з громадами він робиться главою нації, тобто государем, самостійним елементом політичної системи суспільства. Таким чином, королівська влада робиться символом національної єдності та незалежності. І, очевидно, не випадково вчення Ж. Бодена про суверенітет виникло саме як вчення про абсолютну владу. З огляду на це можна вважати цілком закономірним, що в його науковій концепції суверенітет належить королю [5]. Оскільки важливим завданням на шляху створення національних держав [6] було подолання впливу зовнішніх і внутрішніх факторів, що обмежують королівську владу, то суверенітет у Ж. Бодена означає, перш за все, незалежність держави від папи римського, церкви, німецького імператора, станів, іншої держави [ 7].
Цікаво зауважити, що, на думку українського государствоведа А.Д. Градовський, правом короля на його територію і народ визнавалося і захищалося право народу на самостійний розвиток [8]. Викладене дозволяє зробити висновок, що виникнення теорії державного суверенітету було пов'язано зі зміцненням національної самосвідомості західноєвропейський народів, перш за все, народу Франції. За висловом М.М. Алексєєва, державний суверенітет став «бойовим політично гаслом», висуваючи який нова політична думка виступала проти анархічної роздробленості середньовічних держав [9].
З огляду на викладене, видається невипадковим, що саме Іван III, при якому країна, нарешті, знайшла повну незалежність, вперше прийняв на себе титул государя всея Русі, самодержця, керівника єдиного і незалежної держави. І примітні слова, якими Н.М. Карамзін охарактеризував цю епоху: «Отселе Історія наша сприймає гідність істинно державної, описуючи вже не безглузді бійки Княжі, але діяння Царства, котре купує незалежність і велич» [10].
Можливо, саме тому деякі дореволюційні державознавець вважали, що згодом термін «самодержавство» в державному правеУкаіни вживався для позначення зовнішньої незалежності української імперії в особі українського імператора [11]. А в міжнародно-правовій літературі того часу мало місце пряме ототожнення суверенітету і самодержавства [12]. Вживалося і якесь усереднене поняття «державність», яке розглядалося як синонім суверенітету і самодержавства в позначеному контексті [13].
Таким чином, можна помітити, що ідея, яка зародилася в Західній Європі в середні віки під ім'ям суверенітету, у вітчизняній політико-правової думки спочатку виникла як ідея самодержавства. В.Є. Чиркин також зауважує, що «сама концепція суверенітету нерідко спочатку розроблялася саме в зв'язку з особистістю монарха» [14].
З урахуванням сказаного, особливого звучання набувають слова А.Д. Градовський про те, що законодавча влада є виключним атрибутом державного самодержавства [15]. Здається, що в сучасному розумінні тут слід мати на увазі саме державний суверенітет, який включає в себе таке суверенне право, як право приймати закони. Більш того, Н.М. Коркунов і С.А. Котляревський вважали, що в Військовому Артикуле Петра I поняття «монарх самовладний» є перекладом слова «суверенний» [16].
Таким чином, ідея державного суверенітету виникла не як надуманий суто ідеологічний постулат, а була викликана до життя самим ходом української історії і стала центральною ідеєю при утворенні єдиного українського, а згодом української держави. У цьому сенсі ідею державного суверенітету вУкаіни можна назвати державотворчої.
У радянському конституційному законодавстві принцип державного суверенітету був закріплений в ст. 3 Основного Закону (Конституції) СРСР 1924 р причому стосовно тільки до суб'єктів радянської федерації - союзним республікам. Суверенітет СРСР формально був закріплений лише в Конституції (Основному Законі) СРСР 1977 р (ст. 75). Таким чином, в радянський період вітчизняної історії державний суверенітет став конституційно-правовим принципом.
Хотілося б відзначити, що в українському дореволюційному законодавстві поняття «суверенітет» і інші похідні від нього поняття не вживалися. Тим часом вчення про суверенітет у власному розумінні цього слова з другої половини XIX ст. починає розвиватися у вітчизняній юридичній науці. Однак під суверенітетом в даному випадку найчастіше розумівся саме народний суверенітет. Особливо цей підхід характерний для засновників української університетської державно-правової науки, таких як Б.М. Чичерін, И.Е Андріївський, А.Д. Градовський, Дані вчені не працювали з поняттям державного суверенітету, тим часом активно обговорювали проблему народного суверенітету і верховної державної влади [17].
Особливий погляд на проблему суверенітету мав А.І. Єлістратов, який критично ставився до ідей про приналежність суверенітету державі або народу. Вчений вбачав передумови для історичного переходу від суверенітету монарха (в його розумінні державного суверенітету) до правового суверенітету. Під останнім він розумів верховенство права, яке розглядається як умова вільного розвитку людської особистості [19].
У післявоєнний період людство стало перед проблемою пристрої нового світового порядку, що гарантує самостійне рішення кожною державою всіх питань власного буття. В основу нового порядку був покладений принцип суверенної рівності держав. Дані обставини, а також поява незалежних держав на територіях багатьох колишніх колоній, загострили інтерес радянських государствоведов до теми державного держави. Тема суверенітету потім жваво обговорювалася і в зв'язку з прийняттям Конституції України 1977 р
Сказане, однак, не применшує безсумнівних досягнень радянського державознавства, в тому числі, пов'язаних з докладним дослідженням питань співвідношення державного суверенітету і суверенітету народу, з обґрунтуванням необхідності реалізації принципу державного суверенітету у вітчизняному законодавстві, а також в міжнародно-правових актах. Саме в радянський період було вироблено залишається затребуваним і сьогодні термінологічний апарат теорії державного суверенітету.
Як вірно помітила Т.В. Губаева, «такий стан справ, обумовлене, здавалося б, невинної, заради красного слівця грою з терміном суверенітет, створювало реальну загрозу для нормального розвитку федеративних відносин вУкаіни» [32]. Іншими словами, розмивання теорії державного суверенітету негативно відбилося на українській конституційно-правовій практиці.
Незважаючи на те, що назване рішення Конституційного Суду України є, перш за все, правозастосовні актом, воно має також велике значення в плані коригування офіційної теорії державного суверенітету. Доречно привести слова В.А. Дорогіна, про те, що «теорія суверенітету є продукт своєрідних історичних умов в житті суспільства і держави. Зі зміною цих умов змінювалася і теорія суверенітету »[33].