Сказ про хитрого пане
Було це, коли козаки споряджали свої човни в далекий шлях до кубанської землі. В ту пору на Дністровському лимані цілий козачий містечко виріс. Сотні козаків, молодих і старих, смолили човни, сушили сухарі, перевіряли шаблі та мушкети. Веселі, дзвінкі пісні розбурхували очеретяну глушину, далеко розносилися над блакитним лиманом.
Весело було на серці у козаків. Розвідники, що побували на далекій Кубані, розповідали про квітучому, Привільному краї, де жарко гріє сонце, родюча земля і рясні рибою річки. І багато хто з тих, хто вирушав у дорогу, в мріях вже бачили біленькі хатки за тинами, соняшники, вишневі садочки, усміхнені, щасливі обличчя своїх дружин і дітей: А головне марилося їм своя земля, жирна, плодоносна, земля, по якій сумували міцні руки хліборобів.
Вечорами довго засиджувалися козаки біля вогнищ і вголос мріяли про майбутнє життя.
І ось якось казна-звідки Придибало до багаття якийсь чоловік - довгий, худий, як колодязний журавель, з обвислими вусами.
- Здорово, браття-козаки! - тонким, скрипучим голосом привітався прибулець.
І тільки з цього голосу, схожим зі скрипом немазанной гарби, дізналися козаки людини.
- Пан Пампушка! Так звідки ти взявся? Так ти це? - загомоніли козаки.
- Ой, я! - проскрипів пан Пампушка і обережно, точно на колючого їжака, сів на сніп очерету.
У Запорізькій січі був Пампушка якимось начальником, а яким - ніхто не відав. Був він тоді гладким і пузатим, вуса стирчали, як у ситого кота, на плечах красувався кунтуш малинового оксамиту, а на поясі - шабля в золочених піхвах. Ходив Пампушка, важливо задерши голову, частенько бачили його і у кошового, і у курінних отаманів.
Коли цариця Катерина прихлопнула своїм важким кулаком вільну Запорізьку січ, пройшов чутка, що відкупив пан Пампушка землю, завів собі кріпаків і зажив поміщиком. Потім говорили, що пан Пампушка не порозумівся в чомусь з самим Потьомкіним, а той зігнав пана з землі, та ще й батогів наказав всипати.
Посидів пан Пампушка біля багаття, немов не помічаючи спрямованих на нього глузливих поглядів, поохала і заговорив:
- Візьміть мене з собою, брати-козаки! Прийміть нещасну жертву клятого москаля! А вже я вам послужу! Я і грамоту, яку потрібно, написати зумію, і рахунок вести можу, і делікатному зверненню навчений.
- Ох-хо-хо! Ха-ха-ха! - загуркотіли козаки.
- А до чого нам твоє делікатне поводження?
- Пригадується! Хіба мало з якою персоною говорити вам доведеться. Беріть! Не пошкодуєте!
Подумали козаки, посперечалися і вирішили все ж взяти з собою пампушками. Чи не пропадати ж людині!
Коли вийшли в море, глянули, а на дні човна цілою купою лежать якісь гарбуза, пробками заткнуті.
- Що це таке? Чиї гарбуза? Хіба ви не знаєте, що наказано місце берегти? - закричав старший, старий запорожець Никифор.
- Мої це, - з покірною посмішкою зізнався Пампушка.
- Ніяк неможливо! - Пампушка так швидко і дрібно став хрестити свій гострий тонкий ніс, що, здавалося, він ганяє комарів. - В одних гарбуз - свята вода, в інших - земля Єрусалимська, прямо зі труни Христова взята. Хто кине таку святість в море - з тим біда трапиться.
Тут старий Никифор тільки рукою махнув, бо хоч і не дуже він в бога вірив, а кому ж хочеться на себе біду накликати?
Довго пливли козаки по бурхливому Чорного моря. Злі шторми жбурляли легкі човни, відганяли їх від рідних берегів. Сиві тумани намагалися збити човни зі шляху. Але пливли козаки все на схід і на схід, до далекої Кубані, де чекала їх жадібна до людського праці родюча земля.
І коли козаки до кров'яних мозолів натирали веслами руки, коли вони блукали в білястої туманною імлі, коли останніми шароварами затикали щілини в розхитаних хвилями човнах, Пампушка тільки зітхав, молився так тремтів від страху.
Але ось позаду залишилося бурхливе море, Кубань-матінка приветно розстелила перед козаками свою сріблясту дорогу. Попливли човни по широкій річці, і відразу забули козаки все колишні біди-негаразди. Хороша, як світла казка, хороша чудова кубанська сторона!
Спершу по обидва боки великої ріки тягнулися густі очерети, а в них будь-якої птиці було видимо-невидимо. Потім почалися веселі гаї і переліски. Столітні дуби, точно засумував, виглядали в чисті води зеки. Яблуні та груші кидали в густу траву соковиті, зневажила плоди. На золотих піщаних мілинах перепліталися гнучкими гілками ніжні верби, точь-в-точь такі, як над тихим Дніпром.
За наказом отамана Білого, то один, то два човна подчалівалі до правого берега. Козаки витягали з човнів своє нехитре добро, копали землянки для житла, ставили перші пости та застави.
Прийшла черга і до Никифорова човна. Висадилися з нього козаки і стали обживати глухий, лісистий берег. А пан Пампушка, як тільки ступив на землю - відразу став гордим і впевненим.
- Ось, братці-козаки, - заскрипів він. - Чому ми всі в цілості дісталися до цієї землі? А тому, що були в човні мої святині! Без мене - годувати б вам водяних на самому дні Чорного моря. - Швидкі, примружені очі Пампушки так і заметушився по козачим особам, немов маслом всіх помазали. - Але я знаю, що ви, браття-козаки, які не відповісте на моє добро чорною невдячністю.
Знизали плечима козаки, переглянулися і запитують:
- А чого тобі від нас потрібно, пан Пампушка?
- Та так собі, штуковину-пустяковіну - засміявся пан. - Будуйте, козаки, мені Сиротін, хату-хатину. А то, знаєте, я, при моєму ніжному організмі, у вашій землянці обов'язково задихнусь.
Подивилися один на одного козаки і не знають - не те сміятися їм, не те сердитися. А пан, знай, примовляє:
- Будуйте, браття-козаки, побудуйте! А я в боргу не залишуся. Сам пан кошовий отаман Чепіга - мій сродственики. А у пана військового судді Головатого я діточок хрестив. Скажу їм слівце - і вийдуть вам всякі заохочення.
Чи не зі страху і не за заохочення, а просто так, тому що знудьгувалися руки по сокирі і лопаті, побудували козаки пану хорошу хату про трьох вікнах.
Так і стали жити - козаки в землянці - курені, а пан - в хаті. Козаки службу несли, рибу ловили, звіра добували. А пан Пампушка цілими днями по навколишніх лісах нишпорив.
Виглядів він простору галявину, порослу густою високою травою, - і відразу з'явився до запорожця Никифору, який був в козацькому таборі за старшого.
- Здрастуй, пан-отаман! - ще з порога заскрипів Пампушка. - Все трудишся, все про інших дбаєш! Ось і я такий! Не можу терпіти, щоб люди страждали. Надумав я, пан-отаман, хлібця посіяти, щоб не голодувати нам всім в разі чого. Так ось, прошу тебе - запам'ятай, що моя галявина за горілим лісом.
- А чого запам'ятовувати? - безтурботно усміхнувся Никифор - Земля-то неміряна! Засівай її, коли маєш охоту.
- Ні-і! - закрутив головою пан. - Чужу землю я засівати не згоден. Я на своїй хочу працювати.
- Да ладно! Досить навколо землі! Нехай твоя буде галявина! - відмахнувся Никифор.
Минуло кілька місяців, і вирішили козаки на загальному сході нарізати собі земельки, щоб по весні, коли вдасться дістати зерно, засіяти її наливний пшеницею. Поки нарізали наділи, пан Пампушка ходив за козаками, посміхався і схвально кивав головою.
А з наступного дня став пан кликати до себе в хату то одного, то іншого козачка. Лагідно посадить гостя за стіл, моргне старої, страшною, як відьма, старій, яка казна-звідки з'явилася у нього в хаті. І через хвилину на столі вже стоїть смажена кабанятину, жирна тарань і тиквочки зі «святою водою». Чи витягне пан пробку, і по всій хаті такий дух піде, що відразу здасться козакові, що він її на Кубані, а в старому запорізькому шинку.
- Та ти; ж, пан, нам говорив, що в гарбузах у тебе свята вода! - дивувалися козаки.
А Пампушка тільки плечима знизує:
- Була, була вода. А тепер божим чудом перетворилася вона в добру горілку. Бог - він все може зробити, особливо для праведника.
Хто годинку, хто два просиджував за столом гостинного пана. Виходили звідти хто на карачках, хто розгойдуючись, наче йшов не по твердій землі, а по кубанським бурхливих хвилях. І тільки деякі пам'ятали, що привітний господар чогось їм пальці сажею мазав і до якихось паперів прикладав.
Трохи згодом сталося на заставі нещастя. Вночі з незрозумілої причини вибухнув льох, в якому зберігали козаки свій пороховий запас - полбочонка пороху. Вартовий козак, що мав охороняти льох, виявився, як то кажуть, під градусом і спокійно спав у сусідній гайку.
Вранці зібрав Никифор всіх козаків. І на сході вартовий повинився - розповів, що трясла його лихоманка і він, щоб прогнати прокляту тремтіння, взяв у пана Пампушки склянку горілки.
- Ось і роби людям добро! - почувши козака, заголосив пан. - Я ж йому від доброго серця. Щоб лихоманку його вилікувати, останню горілку віддав, а він нажерся, як свиня, і льох прокарауліл! Що ми тепер без пороху робити будемо? А раптом турків або ще якийсь ворог налетить?
- Вірно каже пан! Погане справа! Поки порох підвезуть - поріжуть усіх нас! - закричали козаки.
- Ех, що б ви без мене робили! - похитавши головою, проскрипел пан. - Та хіба я потерплю, щоб нашу рідну кордон порушили, щоб братчиків-козаків вороги побили! Самому потрібно, але в такому разі готовий вам підсобити, продати за безцінь.
Тут пішов пан в свою хату і витягнув звідти п'ять гарбузів-криївок, про які говорив, що Єрусалимська земля в них зберігається.
- Нате, козачки! Отримуйте! Візьму недорого. Подивилися козаки, а в панчохах найкращий порох.
- Ось тобі і земелька зі труни Христа! - здивувалися козаки.
А пан скромненько опустив до землі свої вузькі, хитрі оченята і знизав плечима:
- Все від бога! Захотів бог - і стала земля порохом. Тільки маловіри можуть сумніватися в божому всемогутності!
- А що хочеш за свій порох, пан? - запитав Никифор-запорожець.
- Так зовсім небагато, - захихикав пан. - Нехай сход віддасть за нього лісу навколо нашої застави.
- Тю, чудний пан! - зареготали козаки.
- Та хай користується! Що він - є цей дубняків буде?
Так сход і порішив - віддати пану за порох лісу навколо застави.
Через місяць завітав на заставу сам кошовий отаман Захар Чепіга зі своїми осавулами. Насамперед велів він заставі прийняти ще нових козаків і будувати на тому ж місці станицю, орати землю, сіяти хліб, розводити коней, худобу та іншу живність.
Ось тут-то і показав пан Пампушка свої кігтики.
Підійшов він до Чепіги та виклав цілу пачку папірців. За цими паперами виходило, що залишилися у козаків своїми тільки ноги з шароварами та руки. А все сталеве - і ліс, і земля належали пану пампушками.
- Неправильно це! Обман! - закричали козаки.
Але відомо - ворон ворону око не виклює. Пампушка - пан, Чепіга в пани виліз, осавули його в підпанки деруться.
- Ти палець прикладав? - грізно насупивши брови, запитав отаман у козака, який кричав про обман.
Почухав козак чуприну, пересмикнув плечима і зізнався:
- Ну, на зразок я. хмільний був.
- Так ось - земля тепер не твоя, а пана Пампушки. Відпрацюєш у нього - повернеш свою землю! А галявину і ліс свій ви сходом пану пампушками передали. Так що кому дрова або жердини будуть потрібні - повинні ви до пана пампушками звертатися.
Окинув отаман Чепіга козаків орлиним суворим поглядом і пішов зі своїми підпанки в хату до пампушками.
І тут тільки помітили козаки, що став пан Пампушка знову гладким, як добрий борів.
З того часу багато років стояв цей самий Пампушка та його пампушата поперек горла нашим козакам.
- От це пампушки так пампушки! - невесело жартували станичні балагури. - Хоч і жирні, а не проковтнеш, вдавишся!