Після цього приступають до розведення вогню. Спочатку на під, недалеко від гирла печі, кладуть НЕ-великий клубочок берести, стру-жек або сухої трави. Можна, ко-нечно, покласти і зім'яту га-Зету (рис. 77, а). Над берестой будується з лучінок курінь (рис. 77, б). Потім курінь обклейте-дивают поставленими під кутом короткими тонкими чурочкой. Після цього в хід йдуть поліна середньої товщини. Якщо поліна березові, то їх ставлять в курені берестой всередину (рис. 77, в). Тепер досить підпалити бере-сту, і вона тут же передасть вогненно-ву естафету лучиною. Від них полум'я через деякий час пе-ребірается до тонким, а потім товщим чурка. Проходять мгно-нення, і полум'я вже облизує краю полін, що знаходяться на-верху. Повільно, ніби знехотя, але поліна все ж починають заго-раться. Коли ж полум'я повністю охопить їх, невеликий димок, ко-менту, котрим супроводжувався вогонь в са-мом початку поступово зникає. Поліна починають розгоратися, і ось вже чистий бездимний вогонь палає в печі, наповнюючи горнило сильним і рівним жаром. Зрозуміло, подібне горіння можливо тільки в тому випадку, ес-ли розпалювання і дрова добре про-сушени. Однак трапляється, що вогкуваті дрова Ніяк не разг-раются. Деякі сучасні господині, часом не довго думаючи, плещуть на них гас, солярку або бензин. Робити цього у жодному разі не можна, оскільки це може привести до опіків рук, обличчя, а іноді і пожежі.
Щоб вогонь сильніше розгорається-ся, господині в старовину сипали на тліючі дрова кілька пучкою кухонної солі і відразу ж клали зверху кілька добре просушені по-леньев.
Якщо на полінах вже встиг обра-тися шар деревного вугілля, вогонь можна роздути. Зазвичай стряпухи просували голову в гирлі печі і дулі що є сили на тліючі поліна. Процедура ця малоприємна, дим їсть очі, а піднялася від різкого потоку повітря зола потрапляє в очі. Щоб уникнути всіх цих непри-ятность, слід скористатися-ся трубочкою, зробленої з поло-го стовбура дудника або з гілки бузини, в якій видалена серд-цевіна. У наш час для цих цілей можна пристосувати бамбукову палицю або металеву трубку, на одному кінці якої вставлений мундштук з дерев'яною котушки (рис. 77, г). Піддувальні трубки з дерева, трави і бамбука від зіткнення з вогнем можуть спалахнути. Але цього можна уникнути, якщо на їх кінці надіти короткі металеві трубки, наприклад гільзи від мисливської рушниці. Піддувалом-ву трубку потрібно завжди зберігати де-небудь поблизу від печі, щоб при необхідності нею можна було б скористатися.
Дуже зручно мати при печі ко-Черги з соплом. Її неважко изго-товіть зі сталевої, мідної або алюмінієвої трубки діаметром близько 20 мм. Щоб відформувати робочу частину кочерги, з одного кінця вставляють в неї сталеву смужку завтовшки 3-4 мм на глибину приблизно 150 мм. На тій ділянці, де знаходиться смужка, трубку проковують, а потім згинають під прямим кутом. Кінчик отриманої кочерги скошують під кутом 45 °, а в протилежний кінець вставляють дерев'яний мундштук. Такий універсальної кочергою зручно поправляти го-рящіе поліна в печі, згрібати вугілля і золу, а при необхідності роздмухувати тліючі вугілля.
Топка російської печі. Коли дрова в печі розгоряться (рис. 78, а), їх обережно пересувають на середину пода або ж ближче до однієї зі стінок горнила. Але як пересунути багаття з палаючих дров, не зруйнувавши його? Можна, зрозуміло, по черзі просувати кожне поліно кочергою, намагаючись не зруйнувати багаття. Однак справа піде більш швидко, якщо все поліна в багатті будуть зрушені одночасно одним рухом кочерги. Для цього перед багаттям кладуть товсте пряме поліно і, обережно натискаючи на нього в середині кочергою, просувають все вогнище одночасно в глиб печі (рис. 78, б). При визначенні-поділеній вправності багаття можна пересунути так спритно, що ні одне поліно не тільки не випаде з нього, але навіть не змінить свого початкового положення.
Коли багаття перенесуть в намічене місце, поліно, ис-користуватися як толкате-ля, підчіплюють кінчиком Кочер-ги і укладають на палаючі дро-ва. Підкинувши ще кілька по-леньев, господиня іноді приймається-лась підмітати підлогу. В цей час російська піч працювала як мощ-ний кондиціонер, не тільки обігріває, а й очищає повітря. Застійний сире повітря разом з пилом засмоктує в піч, його заміняв чистий, пуття-ний. Але це ще не все. Як відомо, чисте повітря прогрі-ється у багато разів краще і шви-реї, ніж забруднене. Недарма перед топкою будь печі фахівці-теплотехніки рекомендують обов'язково підмітати і провітрювати приміщення. Зібране сміття господиня відразу спалювала в печі, оскільки звичай строго забороняв виносити сміття з хати. Згідно з повір'ям, викинутий у двір сміття хіба-кість всюди вітром. Якщо ж він потрапляв на очі поганому людино, то той міг по сліду, залишеному сміттям, навести порчу на домочадців. Разом з тим спалювання домашнього сміття в печі було своєрідним гігієнічним заходом. Разом з ним знищувалися всілякі хвороботворні мікроби. У наш час старовинний звичай майже забутий, однак збереглося всім добре відомий вислів «Не вино-сить сміття з хати». Іносказатель-но: той, хто виносить сміття з хати, розголошує сімейні таємниці. Розташування вогню в печі зави сит від того, для яких цілей топлять пічку. Якщо, скажімо, передбачається після топки садити хліби, то намагаються багаття розташувати посередині, щоб рівномірно прогріти під. Якщо господиня бажає, щоб більше тепла йшло в приміщення, яке знаходиться зліва від печі, то вогнище пересувають вліво (рис. 78, в). Коли палаючі дрова виявляться на постійному місці, зверху кладуть ще два-три поліна. Проходить кілька мі-нут, і вогонь вже жарко палає в глибині горнила. Язики полум'я піднімаються вгору, але, зустрівши на своєму шляху напівкруглий звід, плавно огинають його і тягнуться в бік гирла. Затримавшись на деякий час у порожка, рас-покладеного над гирлом, гарячі гази обходять його знизу і спрямовуються через хайло в трубу. Тепер в варильну камеру можна ставити горщики або чавуни. Якщо палаючі дрова знаходяться ближче до задньої стіни горнила, то чавуни ставлять з боків від вогню, ближче до гирла (рис. 78, г). Коли ж багаття розташований, наприклад, зліва, то чавуни ставлять праворуч (рис. 78, д). Видаляючи або наближаючи чавунці до вогню, кухарка таким способом регулює температуру нагрівання кожного з них. Як тільки варі-під закипить, чавун відсувають від вогню на таку відстань, щоб його вміст не перекіпало через край. Подальша варіння триває вже при помірній температурі.
Щоб підтримувати постійного-ний жар в печі, в багаття час від часу підкидають кілька найбільш товстих полін, залишаючи більш тонкі на кінець топки. Тому, що багаття знахо-диться тепер в глибині горнила, нові поліна доводиться вже не класти в нього, а жбурляти. Разу-розуміється, що тільки при визна-ленном досвіді і вправності можна укласти поліно в намічене місце. Зазвичай дрова просто кидають в бік вогню, а вже потім підправляють їх кочергою. Однак є простий спосіб укласти поліно точно в намічене місце багаття за допомогою кочерги (рис. 78, е). Поліно кладуть на кочергу так, щоб вона спиралася одним кінцем на носок, а іншим - на рукоятку. Поліно на коцюбі вно-сят в піч і злегка нахиляють, щоб воно виявилося в намічений-ном місці багаття.
Топка печі «сирником» -. Звичайно ж, топити російську піч, як і будь-яку іншу, потрібно сухими дровами, що пролежали в по-ленніце не менше року. Але випад-ється часом і так, що потреба за-ставлять топити піч недавно за-виготовлених дровами, так на-зване «сирником». Деревини визна-на тільки що зрубаних де-ревьев навіть в зимовий час, ко-ли в ній відносно мало вла-ги, горить все ж досить погано. Однак як справедливо утвер-ждает народне прислів'я: «Іс-подволь і сирі дрова загоряють-ся». Щоб змусити «сирник» горіти, його не поспішають відразу ж класти в піч. Для розпалювання нуж-но мати хоча б невелику вяза-Занку сухих дров. З них розжився-гают багаття, який перемеща- ють в глиб горнила. За щоками горнила складають дві небо-льшие дровітні (рис. 78, ж). Коли вогонь розгориться і в міськ-Нілі з'явиться жар, поліна бу-дуть досить добре прогрі-тися і обсихати. У міру того як дрова в стосах будуть прогріватися і підсихати, їх по-статечно підкидають у вогонь. Чим тонше «сирник», тим краще він згоряє в печі. Але все ж сжи-гать «сирник» бажано Впере-мішку з сухими дровами, при-мірно половина на половину. Ще краще, якщо сухих дров у вяза-Занки або в кошику-дровницу буде дві третини, а «сирника» лише третина. Не слід забу-вати, що надмірна волога може осідати на стінках димоходу і, змішуючись з сажею, брудними струмками стікати вниз.
Топка печі деревними відходами. У російській духовий печі досить добре горять навіть напівзгнилі дрова. Такого палива зазвичай багато набирається при чищенні садиби, розбиранні старих, що стали старими дворових будівель. Перш за все подібні дрова необхідно якомога ретельніше просушити на солн-це, а в сиру погоду під навісом.
Сухі підгнилі дрова горять дуже добре. Все ж їх ба-тельно використовувати тільки для опалення приміщення, по-кільки їжа, приготована на таких дровах, може при-знайти неприємний присмак.
Щоб в печі був хороший жар і дрова дружно горіли, в горнило має надходити достатня кількість повітря. Якщо повітря в печі не вистачає, то дрова горять мляво, з труби валить чорний дим, а полум'я в печі має тьмяний оранжево-жовтий колір. У таких випадках повністю відкривають в'юшку і заслінку, а в горнило намагаються підкидати більш тонкі сухі поліна. Іноді, подібно живій істоті, піч починає як би «задихатися». В цей час дим через шестковий отвір захльостує в хату. Це ознака того, що змінилося ат-мосферное тиск. Звичайно, в такий час піч краще не те-пити, однак господарська необ-ходімость змушує це робити. У таких випадках господиня старает-ся пристосуватися до печі: дрова підкладає обережно, понем-ногу і обов'язково тільки сухі. Поступово кожна кухарка звикала до норову своєї печі, і вона ставала слухняною їй в будь-який час року і при будь-якій погоді. М.І. Цвєтаєва, перти-які пили за своє життя багато пе-чий, говорила, що добре засвоїли-ла: до кожної печі потрібно прин-ровіться, зрозуміти її, і тільки тог-да вона не буде диміти. Однак при топці печі може виявитися інша крайність, ко-ли дрова в ній горять, як порох, яскравим білим полум'ям і з грім-ким потріскуванням. При такому горінні велика частина спека вухо-дит в трубу. У таких випадках гово-рили: не так опалює хату, скільки вулицю. Тим часом з цією бідою впоратися не так вже складність але, досить прикрити в'юшку або заслінку так, щоб забезпе-чити помірне надходження віз-духу в горнило і такий же розумі-ренний вихід гарячих газів з горнила в димохід. Коли дрова в печі горять раціонально, полум'я має рівний світло-жовтий колір, а дим над трубою ледь помітний. При цьому в печі чути легке потріскування дров, а в горнилі стоїть сильний і рівний жар.
Запобіжні заходи. Всім господаркам, топівшім російську піч, була добре відома прикмета: «Угольок впав на припічок - не до добра». Однак не всі надавали цьому належного значення. Тим часом вугіллячко, що впав на припічок, не так вже нешкідливий, адже від припічка і до статі недалеко, а там не дай бог виявиться суха ганчір'я або віник, береста та хмиз для рас-топки. А якщо раптом у цей час піч залишилася без нагляду (ска-жем, господиня забігла на хвилинку до сусідки), то і до біди недалеко. Не одна хата згоріла від подібної халатності. В історії відомий випадок, коли від одного-єдиного вуглинки, який випав із печі, повністю згорів в 1666 році Лондон, колишній тоді третім за величиною містом Європи. Нещастя сталося через недбальство одного з лондонських пекарів, який поклав перед хлібної піччю (до речі, багато в чому схожою з російською піччю) сухий хмиз і підпал, щоб вранці можна було б відразу її затопити. При цьому він забув закрити заслінкою піч, в якій залишалися розпечене вугілля. Вночі маленький Раска-ний вугіллячко «вистрілив» з то-плівніка печі і впав на розпалювання. Через кілька хвилин вже щосили палала пекарня, від неї зайнявся со-Седнів трактир, горище якого, як навмисне, був набитий сухим се-ном. І незабаром вогонь пішов гуляти по всьому місту ... У російських селах від невеликого вуглинки вигоряли часом цілі села. Особливо уважно потрібно було стежити за піччю, яка топилася ялиновими і сосновими дровами, оскільки горять вони з тріском, час від часу вистрілюючи іскрами і дрібними розпеченими вуглинками. Тому хороші господині не тільки не залишали у палаючій печі розпалювання, а й тримали на всякий випадок цебер з водою.
Якщо трапився опік. Оскільки кухарка постійно мала справу з вогнем, а також з розпеченими горщиками і чавунами, при Малєй-шей необережності вона легко могла отримати опіки різного ступеня тяжкості. Наприклад, вто-ропях можна зачепити рукою чавун, праска, кочергу, виплеснути з чавуну гаряче вариво. Та хіба мало ка-кі несподіванки можуть про-спливти у палаючій печі. Зазвичай відразу ж після отримання опіків в хід йшло те, що на-ходилось під рукою: соняшни-ве, конопляне або лляне масло, мед, а також сирі яйця. Нерідко відразу ж готуючи-ли пластир з тертої картоплі, змішаної з порошком з товченого деревного вугілля. Після того як була надана перша допомога, робили компреси з відвару се-мян кінського щавлю і листя мати-й-мачухи.
Далекоглядні господині на випадок опіків спеціально тримали поруч з піччю звіробійне масло і присипку з квітів таволги, благо ці ліки можна зберігати тривалий час. Щоб приготувати звіробійне масло, висушені і подрібнені листя звіробою заливали якимось рости-них маслом і наполягали протягом двох тижнів. Потім масло проціджували і зливали в скляну пляшечку або глиняну махотке. Присипку готували наступним чином. Квіти таволги (комірника вязолістного) сушили під навісом або над пічкою, потім товкли в ступці і просівали через дрібне сито. Деякі господині в якості присипки при опіках використовували так звану редечного борошно, що отримується з сушеної редьки. Спочатку редьку терли на тертушці, висушували в печі, товкли в ступці і просівали через сито. Готовий порошок зберігали в берестяної коробочці. Уражене місце змочували холодною водою, а потім посипали редечного борошном або порошком з квітів таволги. Хоча досвідчена кухарка і держа-ла при печі необхідні снадо-бья, завдяки вмілому звертання-нию з піччю користувалася ними досить рідко.