Як опале листя, легкі,
І вітрами шаленими гнані,
Все живемо ми. Живемо - всупереч.
Ми - Поети. Співаки. Пілігрими.
Всупереч - і безсилля, і брехні,
Тієї, де слово від правди різниться.
За спиною - кордонів рубежі,
Попереду - відторгнення кордону.
І знову не потрібні нікому
Наших душ неземні межі -
Але летять, відпливаючи в тьму,
З мелодій і рядків каравели.
І не чує ніхто, хоч кричи,
Наших душ обпалені струни.
Розчиняється полум'я в ночі -
Слів невимовних віщі руни.
Тільки любить за щось поет
Оголену радість світанку
І захід догоревшей. Але немає -
Чи не про те його біль. не про це.
І в щемливу ніжність рядки
Натхнення крила одягнені.
Так і світимо. Живемо. ВСУПЕРЕЧ
Всій непотрібності нашої,
П про е т и.
Важко малому поетові помирати -
На Русі поетів середніх - цільна рать!
Добре, якщо був хоч би добрягою,
Це легше - тобто не чокатися по кому.
Середній слюсар - той не бійся - помирай.
Помирати поетові малому - не рай.
Чи стануть мови на могилі городити,
А очі - по закутках розводити.
Правда, є ще надія-вугіллячко,
Що проклюнеться хоч рядок-стеблинка.
Так сталося - ти у знаючих запитай -
І у малого поета на Русі.
... Ти вже стебло, вибирайся з трави -
За тобою дві солом'яних вдови,
Сто нещасть, сорок бочок куражу,
Два чи, двадцять чи смертельних антраша.
Злі діти. Побут майже без штанів.
І не п'ять чи упорхнувшіх паспортів?
Безглуздо? Але така вже стезя:
Тільки ступиш - ні назад, ні вбік не можна!