Виховати дитину - це велика праця, і, як всяка праця, він може бути виконаний якісно або неякісно. Опинитися продуктом неякісного виховання, тобто, просто кажучи, неякісним людиною, - це найбільше нещастя. Така людина часто готовий заплатити будь-які гроші, аби недоробки в роботі його вихователів були якимось чином усунуті. Зигмунд Фрейд придумав хитромудрий спосіб класти ці гроші собі в кишеню і завдяки цьому став одним з найзнаменитіших людей двадцятого століття. Тепер по його стопах простує численна армія психотерапевтів, яку містять виросли діти невмілих батьків.
Загальновизнаного думки щодо користі психотерапевтичного впливу до цих пір не виробилося. Наприклад, експерти з медичних страхових фондів люто її заперечують. На їхню думку, психотерапевта можна розглядати в кращому випадку як найманого «друга», до якого ізнивающій від самотності клієнт заходить на одну годину на тиждень, щоб поскаржитися на невдачі і обговорити власну персону в таких інтимних подробицях, які були б недоречні в звичайному суспільстві.
- Ах, ти теж читав Берна? І тобі сподобалося? Тоді говори чесно: що ти про мене думаєш? Хто я, по-твоєму: переможець або невдаха? Ах ось як! А сам-то ти хто?
І все ж, у Берна є послідовник, якому вдалося викласти думки основоположника більш зрозуміло, ніж це зробив сам основоположник. Я маю на увазі Томаса Харріса і його книгу «Я хороший, ти хороший» [3]. Ця книга дуже допомогла мені в ті часи, коли я заново вчився говорити, і, взагалі, вона сильно вплинула на мій світогляд. Головне, що відрізняє Харріса від Берна, - це те, що його пером водить не бажання покрасуватися, а прагнення дійсно щось пояснити.
Кілька наступних сторінок навіяно текстами Харріса і (частково) Берна.
[2] Так, далеко не всі з класичних «ігор», описаних Берном, підходять під дане їм же самим визначення «гри».