Середньоазіатська вівчарка. Порода собак, чия ис-торію налічує кілька тисячоліть, і всього лише кілька десятиліть культивується в заводських ус-ловиях. Унікальний вид живої природи, практично не змінювався протягом такого тривалого часу-ного періоду, що його навіть уявити собі важко!
Ці собаки, що завоювали популярність у всьому світі, - гордість вітчизняної кінології. Сама ес-тественного і справжня порода з усіх існуючих нині собак і, ймовірно, прародителька багатьох з них. Все це - не просто захоплення любителя. Це кон-статація фактів.
Про середньоазіатської вівчарки написано досить багато, але вона залишається як і раніше багато в чому зага-дочной і незрозумілою. До сих пір не визначені ті вимоги, які повинні пред'являтися до її робо-чим якостям, не вироблені єдині методики, про-грами навчання і правила змагань. Показово, що найчастіше з цих питань фахівці висказив-ють не тільки діаметрально протилежні, але і взаємовиключні думки. Одні переконані, що ази-ату потрібна максимально складна і різнопланова під-готовка; інші наполягають на мінімальному приклад-ном курсі навчання. Хтось бачить азіата виключно охоронної собакою, хтось - бійцем без прикладного застосування, а кому-то по душі тільки його краса.
Все сказане посилюється тим фактом, що ще і сьогодні азіатську вівчарку складно назвати єдиної по-родой, оскільки надто вже великі «внутрішньопорідні» коливання. Багато хто взагалі вважає азіата обсягів по-нання порід, близьких за походженням. І, зауважимо, небезпідставно.
Я змушений зізнатися відразу - ми і сьогодні знаємо не дуже багато про походження цих собак, мабуть, навіть занадто багато чого не знаємо.
Не викликає жодних сумнівів, що азіатська ов-чарка - одна з найбільш (якщо не найбільш!) Стародавніх собак на землі. Скільки років нараховує її історія? Дві тисячі? Три? Шість?
Точно відповісти на це питання ми ніколи не смо-жем. Переважна кількість фахівців по породі на-викликають термін в три тисячоліття. Будемо дотримуватися цієї цифри і ми, тільки помітивши, що, по-перше, вигляд «протоазіатов» міг бути дещо іншим (згадаймо-ните, як змінилася німецька вівчарка за будь-ні-будь 100 років своєї історії!), А, по- друге, що середньо-азіатська вівчарка (згодом) стала результатом впливу найжорстокішого природного відбору, специфічних кліматичних умов і в меншій мірі впливу людини.
Про місце виникнення породи можна з впевнено-стю сказати - Азія. Можливо, це був і Тибет.
А може, виникла середньоазіатська вівчарка зовсім не там. Хто знає! Адже мова йде про ті часи чоло-веческое історії, про які ми можемо лише Догада-тися так робити припущення.
Хто зможе спростувати гіпотезу про те, що ця собака виникла «самостійно» і, можливо, є-ється більш давньої, ніж той же тибетський дог?
Передбачуваний історичний ареал возникнове-ня породи величезний (від Каспійського моря і на вос-ток), тому залишається відкритим і питання про народ-творця середньоазіатської вівчарки.
Якщо взяти обраний нами термін - три тисячі років, то вийде, що «порода» сформувалася десь на рубежі II і I тисячоліть до н.е. Цікавить нас остання тисяча років до Р.Х. в історичному ставлення-ванні навіть при побіжному знайомстві включає такі пере-ня племен і народів, що саме питання про творця середньоазіатської вівчарки здається нелегким! Не будемо забувати про те, що сучасна карта світу склалася зовсім недавно, а живуть на цікавлять нас тер-риторіях народи або кочували, або зовсім ще не суще-ствовали.
Чи можливо таке, щоб творцями среднеазі-АТСК вівчарки були протославяне (предки современ-них українського, українського, белоукраінского і інших сла-Вянскя народів)?
Не поспішайте! Це питання зовсім не так дивний, як могло б здатися!
Кіммерійці і скіфи - це перші з відомих можливих предків слов'ян.
У 1918 році Олександр Блок написав: «Так, скіфи-ми! Так, азіати - ми, з розкосими і жадібними очима! »І дійсно,« скіфи », як доведено лінгвістичними дослідженнями доктора наук Дьоміна, суть« скити »- скі-Тальци, кочівники. Зокрема, були вони неподільними господарями Передньої Азії. Більш того, в Середній Азії обі-тало скіфське плем'я саків.
Близько 700 року до н.е. скіфи вторглися в південно-українські степи з. Закаспія. У своїх походах вони доб-ралісь до самого Єгипту. Чи могли вони «створити» та-кую необхідну кочевнику пастуше-охоронно-бойову собаку, як середньоазіатська вівчарка? Цілком.
Потім були сармати, і Скіфія стала називатися Сарматієй. Їм, сарматів, було властиво все той же, що і скіфам - степовикам, кочівникам і воїнам. Чи могли вони відмовитися від таких собак? Ні звичайно.
Ось і виходить, що якщо наше припущення вірне, то виходить, що предки сучасних слов'ян жили в той час і саме в тому місці, де могла виникнути середньоазіатська вівчарка.
Отже, ми вже розглянули історію пастуших со-бак Азії аж до I тисячоліття до н.е. З того момен-ту, як азіат і кавказець стали розділятися, історія середовищ-неазіатського вівчарки була в чомусь менш драматична, а в чомусь - більш трагічна.
Кліматичні умови величезного азіатського ре-Гіона вельми різноманітні, але все-таки не так контра-стни, як на Кавказі. Крім того, історично про-спливло так, що Азія виявилася більш ізольована, а її собаки - «чистіше», ніж в інших регіонах. Мабуть, мож-но говорити про те, що саме в середньоазіатської ов-чарці найбільшою мірою зберігся в первозданному-ної чистоті екстер'єр древніх собак. У цьому сенсі азіат представляє для нас найбільшу цінність.
Собаку ми любимо, часом обожнюємо. Згідно ле-Генде, великий цар-завойовник Кір I з династії ахаменідскіх царів Іраку був викормлен приймальні мате-Рью по імені Схакен, а «СХАКЕН» по-перському означає собака. До речі, у слов'ян прийняті два слова, позначаю-щих собаку, - «пес» і, власне, «собака». Якщо пер-ше вживалося стосовно нешкідливим пред-ставники собачого племені, а часто - в відверто образливому значенні, то слово «собака», проізошед-шиї від вищезгаданої перської «СХАКЕН», означало грізну бойову собаку.
Благополучно переживши навала тюрків, ці соба-ки користувалися загальною любов'ю і шануванням. І нова тюркська цивілізація, і давня іранська (тад-жікскій мова є, власне кажучи, перським) однаково добре ставилися до собаки як до такої.
Але все змінилося до 651 році, коли Середня Азія була завойована арабами. Араби сповідували і іспове-дмуть іслам, і собака з священної тварини перетворюється-тилась в тварину «нечисте». Саме тут слід ис-кати коріння практики знищення собак, які вкусили людини. Природно, ця практика не могла пройти без-останньої для породи вовкодавів Азії, в новий час напів-чівшіх назву «середньоазіатських вівчарок».
В цей же час так звані турки-сельджуки завезли цих собак в Османську імперію, і тепер ми знаємо їх як «анатолийского Карабаша».
Іранські же кочівники, більше відомі Захід-ної Європі під ім'ям аланів, були їх предками.
Десь в XII в. з'являється назва туркмен, якраз напередодні монгольської навали.
Тут буде доречно згадати вже практично зникла породу собак - найближчого родича середньоазіатської вівчарки - монгольську вівчарку.
З каталогів довоєнних виставок службових собак видно, що монгольські вівчарки зрідка і в невеликі-шом кількості навіть виставлялися. У післявоєнні роки в каталогах виставок вони вже не зустрічалися. Але Ю.Н. Пильщиків пише, що монгольська вівчарка зустрів чає і в Середній Азії. Основне поголів'я цих со-бак зосереджено в Семипалатинській області, куди вони були завезені в роки Великої Вітчизняної війни кочували чабанами Монголії.
Крім монгольської вівчарки зовсім зникла з поля зору наших собаководческіх організацій кир-гізская вівчарка. Ось що писалося про неї в журналі «Со-баководство» (1929, № 7) у статті Ткаченко: «Кир-гізская вівчарка - велика волкообразная собака потужного складання - володіє добре розвиненим ін-стінктом охорони. У міру злісна, вразлива до свого-му господареві, вихована в умовах континентального клімату, вона відмінно пасе стада баранів, охороняє велика рогата худоба і кибитку киргиза і часто упот-реблять для полювання за степовими вовками. Зовнішні ознаки цієї породи приблизно такі: голова велика з подовженим щипцом і широким чолом, челю-сти міцні з правильним прикусом, очі темні, вуха невеликі, вовчого постава. Шия надзвичайної потужно-сті переходить в широку м'язисту груди і володіє крутим вигином. Ноги міцні, лапи в грудці, плече ко-сої з добре розвиненим ходовим механізмом. Спущений-ний донизу хвіст на кінці має гачкоподібний загин. Шерсть гладка з хорошим підшерстям, окрас частіше сірий і білий, зростання в плечі доходить до 80 см. Зазначений
тип здебільшого трапляється в киргизьких степах на схід і південний схід від міста Орська ».
Судячи з опису, киргизька вівчарка - нащадок древніх догообразних Азії, можливо, з підлило крові місцевих хортів. Киргизька вівчарка на початку 30-х років з'являлася на Всесоюзних виставках, при-ніж завжди чітко відокремлювалася від Туркестанської вівчарки як окрема порода. В даний час племінна робота з цією породою клубами службового собаківник-ства не ведеться. Нині ні монгольська, ні киргизька вівчарки собаківників абсолютно невідомі.
Потім була найпотужніша держава Тимура і Казахс-кое ханство XV-XVI століть.
Саме з цього часу і починається щодо відповідності-ва ізоляція Середньої Азії. А що ж собаки? А собаки залишалися собаками і чесно виконували свої зобов'язаний-ності перед людиною, періодично піддаючись про-Вєрка на спроможність з боку матері-приро-ди. І, треба сказати, перевірки ці азіати витримали і отримали від настільки суворого екзаменатора найвищий бал, оскільки збереглися до наших днів практи-но без змін.
Який же вийшла ця унікальна порода собак?
У порівнянні з кавказцем, охоронні інстинкти середовищ-неазіатського вівчарки декілька «приглушені» челове-ком, злостивість і прихильність до одного господаря не виражені настільки відверто і опукло. Напевно, мож-но говорити про те, що азіат більше, ніж кавказець, був орієнтований саме на тестові турніри.
Не можна не відзначити також відмінності між європей-ським і азіатським вовком: перший масивніше другого з усіма наслідками, що випливають звідси наслідками.
За твердженням відомого туркменського спеціа-листа Фаріди Исмаиловна Болкуновой, поведінка ази-АТСК вовкодава (алабая) носить, швидше, попереджувальний характер, і свого вічного ворога-вовка і не "прохань гостя (переважно в темний час су«, ток) він попереджає гавкотом . У Туркменії дуже високо цінуються голосисті пси, що відлякують вовків? »Гучним гавкотом з максимальної відстані. Днем або при господарі вони досить байдуже ставляться до сторонніх, і навіть «лякаючи», далеко не завжди здатні вкусити ворога-людини.
Кавказець в цьому сенсі поводиться абсолютно ина-че: мовчки, блискавично атакує в найвигідніший для себе момент.