Сучасні культурно-філософські теорії підносять думка про розірваності і навіть повній відсутності культурного простору вУкаіни, про існування на її теренах безлічі різних культур. Прихильники культурної гетерогенності української культури, вважають, що майбутнього в української культури немає, як немає і реального сьогодення, так як «єдине тіло культури» дляУкаіни є не що інше як міф.
Відзначимо, що при всьому поліфонізм російської культури і наявності різнорідних начал (східних, західних, світських, релігійних) вона вдає із себе унікальну неповторну цілісність і органічність) і український помор і український єврей живуть «духом цілого», а не «частини».
Будь-яка нова культурна епоха в українській історії мала в своїй основі якусь ідею, під впливом якої формувався весь лад духовного життя величезної країни.
Мова, по суті, йде про ту чи іншу стані соціокультурного середовища, духовно живильної особистість, що робить її, за висловом Д. Лихачова, «духовно осілого» або, навпаки, позбавляє її цієї осілості, що виробляє свого роду «манкуртизм», духовну убогість і примітивне споживацтво. Соціокультурна ситуація народу (нації, країни, як динамічна розгортається якісно-кількісна визначеність громадського стану).
Нинішня розірваність економічного, політичного і духовного простору колишнього єдиної держави, реалії, що склалися в сфері суверенізації і політичної самостійності окремих її частин аж ніяк не дають привід для оптимістичних прогнозів їх подальшого розвитку.
Культура не може успішно розвиватися і функціонувати в суспільстві, в якому переважають не творчий, а руйнівні тенденції і процеси. Головне завдання культури з урахуванням особливостей сучасної ситуації полягає, на наш погляд, в тому, щоб сприяти припиненню в країні відцентрової тенденції і введенню руйнівного революційного процесу в русло нормального еволюційного розвитку.
Моль А. Соціодинаміка культури. - М. 1973