У Михайлівському замку Російського музею проходить виставка Георгія Верейського
І скусство Срібного століття виникло «на вістрі тонких пір'я графіків і поетів», писав мистецтвознавець Борис Асафьев.
Одним з таких пір'я віртуозно володів художник Георгій Верейський, який отримав перші і важливі уроки в «Новій художній майстерні» міріскусників, де займався з 1913 року під керівництвом мсти-слава Добужинського, Бориса Кусто-Дієва, Євгенія Лансере і Анни Гостро-умів-Лебедя -вой (виставка цієї художниці пройшла в Михайлівському замку минулого літа).
Георгій Верейський народився під Харковом, але рано приїхав до Петербурга і ввібрав в себе культуру цього міста, який полюбив відразу і назавжди. Як це часто буває з обдарованими, тонко відчувають людьми, він став бόльшім петербуржцем, ніж багато хто з тих, хто народився на берегах Неви. Художник представляв тип петербурзького інтелігента, навіть аристократа - з тих, хто завжди ходить прямо з гордо піднятою головою, понад усе дорожить людською гідністю і почуттям честі і абсолютно вільно орієнтується в просторі світової культури.
Він брав участь у всіх виставках об'єднання «Світ мистецтва» аж до 1924 року, коли треба вже було співати інші пісні. Його вчитель Мстислав Добужинський останню ніч перед від'їздом в еміграцію провів в квартирі Верейского на Великому проспекті Василівського острова. У цій квартирі художник прожив багато років, аж до своєї смерті в 1962 році. На виставці в Михайлівському замку - безліч його малюнків і гравюр, які закарбували вид з вікна квартири. Змінюються пори року, на деревах то іній, то ніжна листя, що сповіщає весну, то тремтячі краплі дощу. А за деревами - тече життя.
- Протягом багатьох-багатьох років він вставав вранці і спостерігав за протікає за вікном життям - повсякденною, метушливої, але заворожує і захоплюватися його, - каже Наталя Козирєва, завідуюча відділом малюнка та акварелі Російського музею.
Зачаровує і захоплює відображена їм життя і нас до сих пір.
У його пейзажах - живе, переривчастий подих часу, того міста, який називався Ленінградом, але в якому зберігалося ще так багато від колишнього Петербурга. Незліченні міські пейзажі Верейского - це портрет міста, якого давно вже немає, але який ми зберігаємо в генетичній пам'яті. До речі, виставка Георгія Верейського, що пройшла кілька років тому в Третьяковській галереї, називалася «Ленінградська симфонія».
А ось в Російському музеї, де зберігається велика частина безцінної спадщини художника, якого називають класиком радянської графіки, його виставка проходить вперше. Збиралися влаштувати її ще в минулому році - до 130-річчя від дня народження художника, але трохи запізнилися.
На виставці багато його камерних портретів, що поєднують віртуозно передане зовнішню схожість з найтоншим психологізмом: художник і історик мистецтва Олександр Бенуа, диригент Євген Мравинский, який рятував музей в роки війни і блокади, балерина Галина Уланова, легендарний директор Ермітажу Йосип Орбелі. З Ермітажем була пов'язана і життя самого Георгія Верейського. Він став працювати тут ще в 1918-му - був хранителем, а згодом керівником відділу гравюр. І збирав колекцію графіки, яку заповідав музею.
Ленінградська школа графіки завжди була дуже сильна, і багато в чому через традицій, що йдуть від «Світу мистецтва». Колеги називали Верейского «сполучною ланкою» між Срібл-ряним століттям і своїм часом.
У радянські роки графіка була заповідним островом, де можна було сховатися від пафосу і фальші соціалістичного реалізму, отримати можливість йти в мистецтві своїм шляхом. Звичайно, у художника, вписаного в офіційне мистецтво, не було можливості зовсім уникнути правил гри, які диктувала радянська держава. Чи не вдалося зробити це і Верейському, на рахунку якого - портрети не тільки діячів культури, а й партійних вождів. Він був лауреатом Сталінської премії і кавалером ордена Трудового Червоно-го Прапора, народним художником РРФСР, дійсним членом Академії мистецтв. Що ж, ці портрети адже теж свідчення часу, в яке йому випало жити.
Але головне не це, а вміння розкрити, подібно малим голландцям, як дорогоцінної може бути повсякденне життя. На одному з виставлених малюнків, виконаних італійським олівцем вільним, якимось тремтячим штрихом, - сім'я в інтер'єрі: син-підліток за письмовим столом вчить уроки, мати в кріслі читає книгу. 1928 рік. Час між двома катастрофами - революцією і війною. Але люди, зображені тут, займаються своїми звичайними справами, не маючи можливості заглянути в майбутнє.