Хто до Луговий, хто до Парижа.
Поїзд спотикається в імлі.
Я на верхній полиці, Ви на нижній -
Я на небесах, Ви на землі.
Відблиски очманілих семафорів
Падають на ніжне обличчя.
Ви мені про Шанель та про Діора,
Я Вам про Руссо та Пікассо.
Ах, попутниця моя, ми люди різні,
Тому й розмови наші пусті,
Як над містом випадкова гроза,
Як над містом випадкова гроза.
Чому ж мені, попутниця, так радісно,
Чому ж мені, попутниця, так солодко
Поринути в Ваші сині очі,
Поринути в Ваші сині очі!
Розмови на обід і вечерю.
Профіль відбивається у вікні.
Ви ще ні слова мені про чоловіка,
Я Вам ні словечка про дружину.
Пояснити могли ми і натяком,
Чи не копаючись в ранах і золі,
Як мені в цьому небі самотньо,
Як Вам безпритульної на землі.
Ах, попутниця моя, ми люди різні,
Тому й розмови наші пусті,
Як над містом випадкова гроза,
Як над містом випадкова гроза.
Чому ж мені, попутниця, так радісно,
Чому ж мені, попутниця, так солодко
Поринути в Ваші сині очі,
Поринути в Ваші сині очі!
У суєті Казанського вокзалу
В мить прощальний, смутку не тая,
Ви зітхнете гірко і втомлено,
Мила попутниця моя.
Недолугої слідуючи прикметі,
Я піду в світанок - НЕ оглянусь.
І ніхто Вас в цей день не зустріне,
Та й я ні з ким не обіймаючи.
Ах, попутниця моя, ми люди різні,
Тому й розмови наші пусті,
Як над містом випадкова гроза,
Як над містом випадкова гроза.
Чому ж мені, попутниця, так радісно,
Чому ж мені, попутниця, так солодко
Поринути в Ваші сині очі,
Поринути в Ваші сині очі!