Речове право надає особі юридичне панування над річчю; але саме панування це може бути різного ступеня і різного змісту, внаслідок чого і речові права не однакові.
Виділяють наступні види речового права:
3. Права на чужі речі, які включали в себе:
а) право користування чужою річчю (сервітут);
б) право користування і розпорядження чужою річчю (заставу, емфітевзис, суперфіцій)
Розглянемо ці види більш докладно. І в сьогоднішній лекції ми охарактеризуємо перший з них - володіння.
У розмовній мові ми нерідко употребля третьому слова "власність" і "володіння" як синоніми. Але вже рим-ські юристи попереджали, що не існує нічого спільного між соб-ністю і володінням.
Багато власників, часів-но або назавжди, відмовлялися від фізичного володіння річчю і від її безпосереднього використання, щоб, використовуючи право власності, отримувати так звані цивільні, або громадян-ські, плоди від речі: вони з власної волі поступалися фізичне володіння річчю особам, яких зобов'язували давати частку відшкодування за це. Власники не мали фізичної володіння річчю ні в разі, коли віддавали річ іншим особам на сохране-ня, ні коли віддавали її в користування без відшкодування. Фізич-ського володіння річчю не мали і власники, які втратили пред-мет власності, і ті, у яких він був віднято силою або взятий потайки. У всіх перерахованих випадках, коли власники були позбавлені фізичної влади над предметом власності або з власної волі або за збігом обставин, або через протиправних дій третіх осіб, право власності залишалося Неру-шімим: правова влада власника існувала і далі. Соб-ственник бракувало лише фізичної влади над річчю, називаються ваемой possessio (володіння, панування).
Тому римське право визначало володіння як фактичне панування особи над ве-гою, поєднане з бажанням здійснювати цю владу для себе.
Що ж бракує володінню для того, щоб стати власністю фізичної або юридичної особи? Надзвичайно важливою "деталі" - права розпорядження, тобто визначення долі речі: користування нею, пере-дачі в заставу, дарування, переходу у спадок і т.д. Причому відмінність ме-жду володінням і власністю стало проводитися в римському праві лише на пізньому етапі його розвитку.
Найпоширенішим видом володіння було володіння провінції-альної землею. Нею можна було користуватися (витягувати плоди, присвоюються-вать принесений нею дохід), проте право власності на провінції-ально землю належало римському державі, а власник зобов'язаний був платити спеціальний податок.
Таким чином, можна було володіти річчю, але не мати на неї пра-ва власності. З іншого боку, нерідко власник по тій або іншій причині позбавлений фактичного панування над річчю, а значить, і володіння.
З суті володіння випливає, що підставою для його виникнення служить раніше всього occupatio (захоплення речі), сполучена з наміром тримати цю річ для себе, мати її у своїй владі. Але неодмінно це захоплення не повинен бути ні таємним, ні насильницьким: злодій ніколи не бу-дет законним власником вкраденого; навпаки, він вважається незаконним власником з самого моменту крадіжки з усіма наслідками, що випливають для нього несприятливими наслідками (вилучення укра-денного, багаторазовий штраф).
Таким чином, можна сказати, що володіння виникає з добросо-Укр - без застосування хитрості і насильства - користування річчю, соб-ственник якої або невідомий, або безвісно відсутня, або не чинить опору. Безперешкодно можуть бути "захоплені" і привласнені занедбані землі, дикі звірі і риби, вперше відкриті скарби тощо. Тобто речі, які не перебувають в будь-чиєї власності. І, ко-нечно ж, власник повинен бути зацікавлений в покращенні володіння і ставитися до нього як до своєї власності (удобрювати, зрошувати, Огород-проживати).
Володіння встановлювалося також традицією (traditio) - простим з-ошення з особою, до цього володіли річчю, про її передачу. Володіння визнавалося і тоді, коли річ поміщена в будинку набувача; "Това-ри, складені в коморах, вважаються переданими в силу передачі лю-чий" [86] [1]; фактом передачі земельної ділянки вважався показ ділянки з якогось високого місця набуває особі [87] [2].
При таких способах встановлення володіння воно могло бути закон-ним (наприклад, володіння власника), або незаконним. В останньому випадку воно було сумлінним, або недобросовісним. Ні-законне добросовісне володіння мало місце, коли особа не знала і не повинна була знати, що не має право володіти річчю (наприклад, приоб-ретенной у невласника). Незаконним недобросовісним володінням визнавалося володіння злодія.
Практичне значення інституту володіння полягало в тій за-щиті, яку йому давало римське право. До тих пір поки ли-цо, що заявляло про себе як про власника речі і яке вимагало її вилучення у невласника-власника, не доведе законність своїх домагань і не доб'ється відповідного судового рішення, претор буде надавати власнику всю можливу захист, включаючи інтердикт-наказ про недозво -ленності самовільного захоплення спірної речі, бо тягар доводячи-ня - найважче у відповідних обставинах - лежало завжди на позивачі.
Римське право визнавало володінням не будь-яке фактичне облада-ня річчю і розрізняло в зв'язку з цим володіння і тримання. Близьким до володіння за своєю юридичною природою римські юристи вважали держа-ня (dementio) або, інакше кажучи, посередня володіння. Під триманням точно так же розуміли користування, позбавлене права розпорядження. Одна-ко в даному випадку мова йшла про речі, власник яких відомий і не усувається від отримання доходів, принесених речами. Прикладами дер-жания є найм квартири, знарядь праці, робочої худоби та ін. Дер-жание найчастіше виникало на основі договору з власником речі (договір оренди, зберігання і т.д.).
Таким чином, крім власника, що має право володіти річчю на підставі права власності, всі інші власники речі володіти нею або на підставі будь-якої правової угоди, укладеної з власником, або на підставі уявно правомірною угоди, або на підставі якогось протиправної дії, яка не оправ-дивать володіння річчю. У зв'язку з перерахованими відмінностями між окремими власниками речі в римському праві відмінності-лось кілька видів володінь:
а) Особи, які своє володіння річчю засновували на угоді з власником, володіли фізичної (фактичної або матері-альної) владою над річчю; вони володіли corpus, або тілом речі. Вони панували над річчю, визнаючи, що не є влас-никами речі: вони панували від чужого імені і володіли волею до володіння. Такі власники іменувалися природними володів-цями, або detentores, а їх панування визнавалося як possessio naturales, або природне панування (detentio).
Особи, які володіння річчю засновували нема на угоді з соб-ственник, але лише на якомусь правомірному акті з невласника або на будь-якому протиправне дію-ності, теж мали фізичної владою над предметом володіння (corpus). Крім того, такі власники володіли волею до володіння річчю. Тримання, в якому власники мали фізичної владою над предметом (corpus) і виражений-ним наміром утримувати предмет у себе, іменувалося цивільним, або інтердіктное, триманням (possessio civis або possessio ad interdictae).
Основна відмінність між детенціей, або природним триманням і цивільним, або інтердіктное, триманням складалося в захисті власника. Особи, які володіють від чужого імені, не облада-ли ніякої особливої правовим захистом, крім захисту, яку міг-ли вимагати від власника. Навпаки, власники речі, володію-щие нею від свого імені, не могли вимагати захисту у власність-ка, але зате відносини, пов'язані з володінням, були захищені особливими правовими засобами, які називали інтердиктами. Та-кі власники мали право захисту і від власника, якщо він намагався передати володіння кому-небудь іншому.
Так само, як власники речі від свого імені, інтердиктами були захищені і деякі власники речі від чужого імені. Це було необхідно через деяких особливих властивостей їх повноважень. Такими винятками були випадки тримання на підставі довгострокового договору арен-ди землі, на підставі договору і секвестора, як і на підставі usufructus-a.
б) У зв'язку з фактами, які передують встановленню вла-дення з боку цивільних, або інтердіктное власників, це володіння поділялося на так зване possessio justa і на possessio injusta, т. е. на формально правильне і формально неправильне тримання.
Possessio justa існувало тоді, коли власник речі не отримав предмет володіння неправильним, паплюжити-ним способом, т. Е. Не отримав предмет тай-ком, насильно або шляхом уступки предмета у тимчасове користування земельними діл-ня з боку самого власника. Іншими словами, possessio justa існувало в разі, коли власник речі міг послатися на будь-яку правову причину (titulus), яка при звичайній зро-ке мала б наслідком встановлення права власності, і що в даному випадку це слідство не мало будь-яким недоліком .
Possessio injusta було триманням, яке власник встановив порочним способом, т. Е. Яке власник встановив, вживши при цьому силу, взявши чужу річ потайки або уникнувши реституції.