ЯК дядечки волів ШУКАВ ВОЛКОВ (Розповідь сільського школяра)
Стривайте, коли це було? Так як раз в кінці четвертої чверті, перед літніми канікулами. Мене вчителька послала до сільради: якісь відомості віднести голові.
Я відніс і вже хотів назад йти - раптом входить до сільради дідок в темних окулярах. Безглуздий якийсь: все у нього шкереберть. На плечі двоствольну рушницю. Тільки я ніколи такого не бачив: Комолов, без курків. І повішено не так, як наші мисливці носять: дулом вгору, прикладом вниз, а догори ногами - вниз дулом. Замість охотницьких чобіт - діряві сандалі. Мішок заплічних у дядечки чомусь на животі бовтається. І кепка на голові задом наперед, козирок на потилиці.
Дядьку привітався з головою і поліз в свій мішок. Зручно так у нього пристосоване на грудях, і знімати не потрібно - розв'яжи і діставай що треба.
Витяг з мішка книжечку, з книжечки папірчик і тягне її голові.
Голова прочитав вголос: "Обласний охотоінструктор по боротьбі з вовками товариш Тит Волов".
- Ви сигналізували в Облвиконком щодо вовків? - запитує дядечко.
- Було таке діло. І звідки, розумієш, взялися, вже скільки років не було. І все більше по річці Бистрянка. Ліси у нас великі, кріплення та хащі. Як їх там, розумієш, взяти?
- Вміючи треба, - дядечко каже. - Зараз саме час вовченят брати. Вовчицю застрелити. Велика премія від держави. Де останні дні вовки на худобу нападу робили?
- Так все, розумієш, по Бистрянка. У села Усть-річка три дні тому вівцю зарізали. Вчора в витоки собаку потягли.
Дядечко підійшов до стіни: там план всієї нашої землі висить, всіх колгоспів - де поля, де ліс, де села.
Я думав, у нього окуляри, щоб краще бачити. А він їх на кінчик носа зрушив, сам примружився і носом по карті водить.
- Ось, - каже, - Исток і ось Усть-річка. А в "Червоному орачі" не бачили вовків?
- У колгоспі "Червоний орач" їх немає.
- Добре, - зрадів дядечко. - Так я звідти і почну.
Ось з села Луговий.
- Лугова, розумієш, як раз Краснопахарьского району. На що тобі туди?
- Як на що? - розсердився дядько. - Ясно, здається, сказано: "Боротьба з вовками". Чи не на дачу до вас приїхав. Мені час дорого. Не в одному вашому районі вовки з'явилися. Війна була. Вовки війну люблять, - он їх скільки розвелося всюди.
- Це все, розумієш, зрозуміло. Я до того тільки, що не туди йдеш, де їх знайдеш, а туди, де їх немає.
- Погано ви, видно, моє ім'я прочитали і прізвище. Постарайтеся ще раз прочитати.
Голова глянув в папірець, каже:
- Тит Волов. Так і є.
- А тепер навпаки прочитайте, ззаду наперед.
- Назад, розумієш, Тит Волов виходить, - здивувався голова.
- Ото ж бо ось, - загадково каже дядечко. - Навпаки щось часто навіть краще виходить.
- Ну, справа твоє, товариш Волов. Он йди з Ванюшкой, - голова на мене кивнув. - З Луговий хлопчина.
Дідок попрощався з ним, і ми пішли.
Я першо боявся його: думав, він сердитий. Мовчу йду. І він мовчить.
Пройшли околицю. Дядечко на небо подивився. Небо все в хмарах. Він окуляри зняв і на ходу в мішок їх прибрав.
- Окуляри, - каже, - у мене від сонця: очі березі.
Дивлюся на нього: враз обличчя добре-добре стало. І почав тут дядечко всякі історії розповідати.
Першо все про вовків. Який вони жахливий шкоду приносять колгоспам і державі. Що не рік, каже, в нашій країні мільйон голів худоби через них не долічують - на двадцять мільйонів рублів збитку. А що на людей вовки кидаються, - це, каже, більше скажені. Ну, поранений вовк якщо, теж може кинутися. А так - ні. Здоровий вовк людини боїться. Зі страху про нього і люди казки розповідають. Куди, каже, не приїдеш, скрізь одне оповідання:
- У нас в колгоспі, правда, випадків не було. А ось з далекого села йшла взимку вчителька в місто, в район, так її - це вже певно! - вовки з'їли. Вранці їдуть колгоспники, - глядь - на дорозі одні каблучки лежать так косиночка.
Смішно мені стало: адже і у нас в селі точка в точку такі страхи розповідали!
А дідок далі і далі: про всяких різних звірів розповів - животики надірвешся!
Я й не помітив, як ми до нашої Луговий підійшли.
- Ну, господар, - каже дідок, - пустиш до себе ночувати?
Я скоріше до мамки, все їй про нього розповів. Пустила вона - і глечик молока поставила.
Вранці дядечко каже:
- Веди, - каже, - мене, Ванюша, до ваших пастухам. Пастухи завжди все про вовків знають.
Я повів його вздовж Бистрянка, потім по струмку в ліс: там у нас навесні депасовище.
Дід Макар, пастух наш, на пеньку сидів, грівся на сонечку. Федька, подпасок, за коровами, які від стада відбилися, бігав з батогом, а як нас примітив, - зараз прийшов.
Дід Макар - він тугий на вухо - довго не міг зрозуміти взяти, про чого це у нього дядечко-мисливець запитує. А як розібрав, тільки головою затряс.
- І-і, милий, - каже, - які ті вовки! Вовки у нас ще з тієї ерьманской війни зовсім повивелісь, бог милував. Ти в Исток йди, йди в Устьреку: там, подейкують, з'явилися.
А Федько-подпасок каже:
- А я два рази бачив. Один раз вранці, інший раз ввечері, як стадо додому гнати. Он там, он за струмком-то, на горушке. Тільки це не вовк був - собака. Паршива така - шерсть клаптями лізе. Я на неї як клацнув батогом, вона - Порськ! Сміхи! Я сам першо думав - вовк. А вона, бач собака яка боягузлива; від господаря, вірно, втекла.
- А скажи, герой, - каже, - вуха у неї сторчма, хвіст гаком?
- Вуха сторчма, - Федька каже, - а хвіст поліном: між ніг зі страху стиснула.
- Вранці куди ж ця собачка йшла?
- Туди он, - Федька махнув пужалном по струмку в ліс. - А ввечері звідти.
- Ну, значить, тут по струмку і треба шукати її. Тут у неї і щенята.
- Дак це ніяк твоя собачка, дядечко? - здогадався Федька. - щенитися, значить, пішла. Однак, чай, там дарма її годі й шукати: болото тут, в лісі, хащі така - все одно як стіна.
А дядечко все посміюється:
- Помилився, милок: не моя це собачка. Собачка ця зовсім безхазяйна. А ось скоро, сподіваюся, буде моя. Піду її шукати.
Сам мішок з себе зняв, на спину переважив, штани закатав вище колін, взяв рушницю в руки і прямо в струмок та в ліс.
Я тільки запитати у нього встиг:
- А що ж, дядьку, охотницький чоботи собі не заведете? У чоботях більш здібні.
- А на що вони влітку-то! - відповів. - Вода тепла. А в чоботи-заколеннікі потрапить вода, потім мучся з ними. Влітку, брат, мисливцеві взуття потрібна, як решето: увійде вода і вийде. Біжи, Ванюша, в школу - запізнишся. Увечері тобі цуценятко принесу.
Цілий день я все про цього цуценятко думав: невже вовченя принесе?
Довгий той день видався мені. Вже сонце зайшло, смеркати стало; тут тільки прийшов дядечко.
- Обдурив, - каже, - я тебе, Ваня: немає цуценятко.
І замовк. Так, мовчки, повечеряв і спати ліг.
Я бачу: засмучений, і вже питати у нього ні про що не став.
Наступного ранку він пішов до світла, я ще спав. І до ночі повернувся - порожній знову. І вже цуценятко ні слова.
Задумливий. Щось під ніс собі бурмоче. Деякі слова я розібрав:
- Помилка, помилка ... Все може бути ... Ото вже хитра бестія!
Стали спати укладатися. Раптом він каже:
- Ванюшка! Ніяк завтра неділя?
- Воскресіння і є, кажу.
- І в школу тобі не йти?
- А як же: вихідний адже.
- Так слухай, милок! Допоможи мені. Ходімо зі мною завтра з ранку. А то там, розумієш, такий чортів палітурка в верболозі-то - ніяк мені не пробитися. А ти ростом невеликий - пролізеш.
Добре, - мамки в хаті не було. Зараз би заматюкався:
"Що, - мовляв, - ребятенка на яке діло підбиваєте! Розірвуть його вовки, не пущу!"
Ми з нею адже здогадувалися, що Федькіна-то собачка вовк була.
- Тільки мамці Не кажіть. Я ніби за пестишамі піду з хлопцями.
- А що це - пестиші? - питає.
- Хвощ по-вченому. На житньому полі його багато. Головки боляче смачні.
- Гаразд, - каже, помовчу. Тільки ти не бійся: небезпеки ніякої і рушницю у мене.
- Я не дівчина.
Вранці я навмисне перший пішов. Коло дав - і до пастухів. Туди і дядечко підійшов. Федька, хоч йому і невтямки, кого по правді ми розшукуємо, теж з нами ув'язався.
Зовсім трохи ми відійшли по струмку, - покрив нас з боків і зверху густою верболіз. Як в нору потрапили.
- Ну ось, - каже дядечко. - Звідси почнемо. Лізь, Ванюшка на правий берег. А ти, Федю, на лівий. Шукайте щенят. Знайдете - мене крикніть. Я вперед пройду, там не так міцно. Близько буду, почую. А не знайдемо нічого - знову тут опівдні зійдемося.
Полізли ми з Федьком: він в одну сторону, я - в іншу. Лист на кущах ще невеликий: видно все-таки попереду, особливо внизу. Тільки нічого такого непримітного, ніяких вовчих слідів або ще там чого.
Ну, важко лазити: купини, між ними вода, як чай густий, коричнева. Гілки по обличчю раз у раз хльостають. Де тут вовкам жити! Качку одну бачив і дрібних якихось птюшек болотних. Тріщать: вірно, гнізда у них тут на кущах.
Далі суші стало. Тут, чую, сороки скрекочуть. Побачили мене - ще дужче закричали. Так таке їх багато - не менше десятка зібралося. І така у них тут сморід - нудно навіть. Ну вас, думаю. Зовсім оглушили!
Втомився я шибко. Хотів сісти - відпочити. Дивлюся: сонце вже прямо над головою стоїть, - опівдні.
На струмку вже дядечко і Федька мене чекають. Вже кричати мене хотіли. Дядьку каже:
- Ми з Федьком нічого не знайшли. Чи не примітив ти чогось?
- Ніяких слідів, - кажу. - І шукати в цій стороні не варто: там одні сороки, ціла купа їх, і запах там теж нехороший - вонько пахне.
А дядечко зрадів.
- Та ну, - каже, - невже сороки? І дух важкий? Веди мене мерщій туди!
- Трубку він курив - і трубки не докурив: вибив її про приклад рушниці, вогонь в воду посипався. А мені не хочеться знову в цю Гущин лізти: весь обдерешься і втомився як собака.
І що, думаю, він все шкереберть робить. Придумали вовків шукати, де їх ніхто не бачив! А тепер сорокам зрадів. Сорока - птах обережна: людина чи, звір чи - зараз затріщить і полетить.
Ну вже, думаю, все одно. Представлю його сорокам, а там недалеко пробратися по кущах до бору. Скажу - мені ніколи, сам бором - і додому.
Повів його. Федька не пішов: каже, дід заматюкався, корови розбредуться, - треба іттіть.
Сороки на тому ж місці опинилися. Як затріщать!
І ось піди ж ти: мені було з півсотні ще податися - і сам би я знайшов вовче лігвище!
Горушка там далі, і в ній нора - зовсім неглибока, під корінням сосни. А по схилах все кістки біліють: пташині, заячі, овечі, собачі. Від них і дух такий важкий.
Вовченята лежали в нірці клубком.
Дядьку розв'язав мішок і почав хапати щенят одного за іншим за комір. Шість штук їх виявилося, шість штук він поклал в мішок. Сіренькі вони, хвостик мотузкою, очі ще тільки прорізалися.
А я все більше по сторонам поглядав: раптом так повернуться вовк і вовчиця? Моторошно все-таки ...
- Ну! - весело так дядечко каже, - тут нам робити більше нічого.
- А вовчицю хотіли вбити?
- Ні вовка, ні вовчиці ми з тобою не побачимо, хоч вони і поряд тут обидва, в кущах сидять і нас чують. Вовчицю взяти - це особлива справа. Йдемо, йдемо скоріше, Ванюша.
За Горушка знову були кущі, але вже не так багато. Скоро ми піднялися в гору, а там - чистий бор.
Тут дядечко зупинився. Покрутив головою і каже:
- Ну, нам з тобою сюди. Ось цієї стежкою підемо.
- Що ви, дядьку, - кажу. - Зовсім навпаки: нам он куди треба. Тут до села рукою подати.
А він так сердито на мене подивився. Брови зрушив.
- Ти, - каже, - мене не вчи, хлопчик. Вченої вчити - що мертвого лікувати. Роби, що я тобі кажу, і помилковий. Не всі проти вітру ходити: іноді і за вітром треба.
Зло мене взяло: знову він навпаки робить! Адже цією стежкою, що він хоче, половину бору обігнемо, а потім назад полями шльопати - по жарі-то!
Все-таки не послухатися його не посмів.
Іду вперед. Він - слідом.
Скоро вийшли ми стежкою на поляну, перейшли її. Тут він ззаду тихо так каже мені:
- Іди, не оглядайся, не зупиняйся. І ось тобі це, не важко буде?
Сам кладе мені на плече мішок з вовченятами. Перекинув мені ремені на груди.
- Іди, - шепоче, - йди потихеньку. Не зупиняйся. Так, дивись, не оглядайся, а то зле буде!
Здорово я тут злякався. Ясно ж, недоумкуватий старий! Навіщо він шепоче? На що мене вперед посилає і обертатися не велить? Зараз як дасть з обох стволів в спину.
Похолов я весь. Іду, озирнутися не смію. І його за собою не чую.
А стежинка, як навмисне, пряма-пряма! Хоч би який поворот. Я б загорнув - і щодуху!
Прямо ноги у мене заплітається зі страху. І в голові мутиться.
Не знаю, скільки і пройшов так ...
Раптом - ббах! - ззаду.
Я як підстрибну! Мішок кинув - і драла!
Чую, кричить ззаду: "Куди ти, куди! Стій!"
Я обернувся. Дивлюся: він далеко, у тій галявини. І щось з землі піднімає.
Тут я і страх забув. Побіг скоріше назад. Мішок підібрав - і до нього.
А він вже йде назустріч, - мертвий вовк на плечі. Передні лапи дядечко на груди собі перекинув: вовчий хвіст по землі волочиться.
- Що ти, дурненький! - каже. - Чого злякався? Це вовчиця. Я вже знав: вона за нами слідом крадеться. Дивиться, куди її вовченят несемо.
Потім вночі прийшла б до хати: чи не можна дітей виручити? А я, бачиш, тебе з мішком вперед і послав, - а сам - раз! - і за дерева. Хвилини не минуло, - вона біжить - ніс до землі. Сліди чує, а мене - ні; я тому цієї стежкою пішов, що якраз нам тут вітер в спину: їй нашого запаху не чути. Вона і набігла на мене.
Ось, значить, до чого дядечко хитрий: все розрахував. Потім і каже мені:
Запам'ятай: геніальний звір - вовк. Його прямо розуміти ніяк не можна. Так і знай: де він навесні худобу ріже, собак тягає, - там він не живе. Там його лігва не шукай. Це самець. Вовчиця від малих вовченят не відійде.
А вовк широко ходить, полює, видобуток носить вовчиці і дітям. У лігва вони себе не виявляють, шито-крито живуть. Поруч буде стадо ходити - не чіпатимуть. Тобі будуть говорити "Тут шукай!" А ти навпаки роби - і знайдеш.
Хотів він мені вовченя залишити на виховання, - каже, як собака буде, - так мамка не дозволила. Така мене досада взяла!
А Федькові-подпаску ще Прикро було, коли він побачив вовченят і вбиту вовчицю і дізнався, які звірі поруч з ним жили.
Виходить, у нас з ним теж трошки шкереберть вийшло. Та тільки не так добре, як у дядечки Тита Волова.