Робоча група Міжвідомчої комісії з питань сприяння розвитку вітчизняного книговидання та книгорозповсюдження прийняла рішення: «З огляду на потужність російської пропаганди, спрямованої проти України і українців, Держкомтелерадіо збільшив перелік книг, щодо яких прийнято рішення про заборону їх до ввезення на територію України».
Прес-служба відомства пояснила. що дані заходи «продиктовані необхідністю запобігти застосуванню Російською Федерацією проти громадян України методів інформаційної війни і дезінформації, поширенню ідеології людиноненависництва, фашизму, ксенофобії і сепаратизму».
У змісті цих видань чиновники Держкомтелерадіо угледіли «окремі ознаки посягання на державний суверенітет, конституційний лад, територіальну цілісність».
З самого початку незалежності України свідомі журналісти, головним чином культуртрегери з «українського П'ємонту», проголосили однією з головних цілей новонародженого української держави всепоглинаючу свободу слова, яка допоможе, мовляв, скинути з встає (але поки що повністю не встав) з колін українського народу кайдани «совка». Сьогодні вони при владі. Саме ці журналісти розпалили спочатку в головах, а потім і в суспільстві вогонь громадянської війни, що знищує Україну.
У зв'язку з цим варто, мабуть, нагадати про історичні традиції утвердження свободи слова на Західній Україні.
На західноукраїнських землях культурна і громадська життя завжди перебувала під сильним впливом і духовною опікою греко-католицької церкви.
Ще на початку ХХ століття десятки тисяч галичан-русинів в концтаборах Талергоф і Терезин, в центрі цивілізованої Європи, віддали свої життя за право збереження своєї національної та ментальної ідентичності і право говорити рідною мовою.
Тон задавали митрополит Андрей Шептицький і єпископ Григорій Хомишин. Митрополичий ординат розробляв тексти проповідей «про добру і злу пресі». Священикам прямували пастирські листи та розпорядження купувати для сільських парафіяльних бібліотек (а інших просто не було) і поширювати серед населення тільки книги і видання, рекомендовані комітетом.
У 30-і рр. на західноукраїнських землях лише греко-католицька церква видавала понад 20 газет і журналів. А разом з націоналістичними тут налічувалося понад 120 періодичних видань. Націоналісти спільно з уніатами встановили диктат над усією культурним життям регіону.
Ще в 1925 р був прийнятий так званий закон про попередню цензуру, в якому стверджувалося: «Без церковного апробування не дозволяються навіть світські видання з етики та інших наук, пов'язаних з релігією і мораллю». У посланнях до віруючих читання нерекомендовані книг оголошувалося тяжким гріхом.
Головне вістря атак було направлено проти російської літератури. Шельмувати творчість Пушкіна, Достоєвського, Толстого, Тургенєва. Уніати закликали до бойкоту виданих в «Українській бібліотеці» книг Гоголя, що не дивно, якщо врахувати, як в «Тарасі Бульбі» описувалися католицизм і унія.
До середини 30-х рр. уніатська церква - за прикладом фашистів - видала «індекс заборонених книг».
До «злим» і «сумнівним» були віднесені навіть. твори Тараса Шевченка та Івана Франка.
Сьогодні, читаючи статті, слухаючи телепередачі українських засобів масової інформації, важко позбутися думки, що в XXI столітті ...
