Адвокат у кримінальних справах Перрі Мейсон, насупившись, дивився на свого помічника Карла Джексона. У краєчка столу примостилася секретарка Делла Стріт - коліна зрушені, олівець націлений на розкритий блокнот; вона спокійно і уважно спостерігала за обома. Мейсон тримав в руці видрукуваний на машинці листок.
- Щодо кішки, значить? - запитав він.
- Так, сер, - відповів Джексон. - Він наполягає на особистій зустрічі з вами. Він ненормальний. Я б не став втрачати час, сер.
- Здається, ви казали - він каліка, на милиці? - пригадав Мейсон, задумливо дивлячись у папір.
- Вірно. Йому років шістдесят п'ять. Каже - потрапив в автомобільну катастрофу років зо два тому. За кермом був його господар. Ештон - людина, яка хоче вас бачити щодо своєї кішки, - зламав стегно і пошкодив сухожилля на правій нозі. Лекстер, його господар, зламав праву ногу вище коліна. Лекстер теж був немолодий, здається, йому було шістдесят два, коли він помер, але у нього нога зажила. А у Ештона - немає. З тих пір він на милицях. Ймовірно, тому Лекстер подбав про своє воротарі в заповіті. Він не залишив Ештону грошей, але розпорядився, щоб спадкоємці надали Ештону місце воротаря до тих пір, поки він зможе працювати, а після - щоб купили і обставили йому будинок.
- Незвичайне заповіт, Джексон, - насупився Перрі Мейсон.
Молодий адвокат кивнув на знак згоди:
- Так, незвичайне. Цей Лекстер був юристом. У нього троє онуків. Внучці він не залишив нічого. Два онука успадкували стан порівну.
- Як давно він помер?
- Тижнів зо два тому.
- Лекстер ... Лекстер ... Це про нього щось було в газетах? Його смерть була пов'язана з якимось пожежею?
- Правильно, сер. Пітер Лекстер. Говорили, що він скупердяй. Він, звичайно, був дивак. Жив в заміському будинку в Карменсіте. Вночі будинок загорівся, і Лекстер загинув. Троє внуків і кілька слуг в цей час перебували в будинку, їм вдалося врятуватися. Ештон говорить, що пожежа почалася в спальні Лекстера або поруч.
- Сторож був в цей час там? - запитав Мейсон.
- Ні. Він сторожив міський будинок.
- Онуки тепер живуть в місті?
- Двоє з них, спадкоємці. Семюель К. Лекстер і Френк Оуфлі. А внучка, Уініфред Лекстер, яку позбавили спадщини, там не живе. Невідомо, де вона тепер.
- Ештон чекає в конторі? - запитав Мейсон. Очі його блиснули.
- Так сер. І нікого не бажає бачити, крім вас.
- Так у чому ж, власне, полягає його справа?
- Сем Лекстер визнає, що, згідно із заповітом, він зобов'язаний забезпечити Ештона роботою воротаря, але запевняє, що зовсім не зобов'язаний тримати в будинку його кішку. Ештон дуже прив'язаний до своєї перської кішці. Лекстер погрожує, що, якщо Ештон не позбудеться від кішки, її отруять. Я б не став відбирати у вас час, але ж ви веліли доповідати про всіх клієнтів, які приходять в контору. Ви ж не хочете, щоб ми самі брали на себе їхні справи.
- Вірно, - кивнув Мейсон. - Ніколи не можна знати заздалегідь, чим обернеться те, що здається дрібницею. Пам'ятаю, коли Фенвік займався справою про вбивство, до нього звернувся якийсь чоловік з приводу образи. Фенвік хотів направити його до клерка - відвідувач розлютився і пішов. А через два місяці після того, як клієнт Фенвік був повішений, Фенвік дізнався, що та людина приходив до нього, щоб притягнути до суду свідка звинувачення - за образу дією після автомобільного наїзду. Якби Фенвік тоді його прийняв, йому стало б ясно, що свідок звинувачення не міг перебувати там, де він, за його словами, був під час злочину.
Джексон вже чув цю історію. Він кивнув на знак уваги і запитав, як би шкодуючи, що містер Ештон забирає надто багато часу:
- Значить, сказати містеру Ештону, що ми не можемо їм зайнятися?
- Гроші у нього є? - запитав Мейсон.
- Не думаю. За заповітом, він має постійну роботу, п'ятдесят доларів на місяць, стіл і квартиру.
- Він старий чоловік?
- Звичайно. Я б сказав - старий дивак.
- Але любить тварин, - зауважив Мейсон.
- Дуже прив'язаний до своєї кішці, хочете ви сказати.
- Саме це я хотів сказати, - кивнув Мейсон.
Делла Стріт, більше знайома з звичками Мейсона, ніж Джексон, вступила в розмову з легкої фамільярністю людини, який давно працює в конторі і не дуже дотримується формальності:
- Ти тільки що закінчив справу про вбивство, шеф. Чому б не залишити контору на асистентів, поки ти з'їздити на Схід? Ти б відпочив.
Мейсон блиснув на неї очима:
- А хто ж, чорт візьми, подбає про кішку містера Ештона?
- Він не хоче говорити з Джексоном.
- Тоді нехай шукає іншого адвоката. Адвокатів в місті повним-повнісінько. Чи не станеш же ти витрачати час на кішку?
- Старий, - задумливо сказав Мейсон, - дивак ... Ймовірно, самотній. Його благодійник помер. Кішка - єдина жива істота, до якого він прив'язаний. Більшість юристів тільки посміються над ним. Ні, Делла, це одне з тих справ, які здаються дрібницею адвокату, але багато значать для клієнта. Адвокат повинен бути на стороні знедоленого.
Розуміючи, що станеться, Делла Стріт кивнула Джексону:
- Попросіть містера Ештона увійти.
Джексон злегка посміхнувся, зібрав папери і вийшов. Як тільки двері, клацнувши, зачинилися, пальці Делли Стріт зімкнулися навколо лівого зап'ястя Мейсона:
- Ти береш цю справу, шеф, тільки тому, що знаєш: він не зможе заплатити хорошого адвоката.
- Можна ж допустити, - насупився Мейсон, - щоб інший раз з'явився кульгавий старий, буркотливий, з перської кішкою і без грошей.
У довгому коридорі застукав милицю, попереджаючи зі звуками кроків. Джексон відкрив двері з виглядом людини, яка, порадивши уникнути нерозумного кроку, відмовляється відповідати за наслідки. Увійшов чоловік похилого віку, весь у зморшках, з тонкими губами, кущистими сивими бровами, лисий і неусмішливий.
- Втретє до вас приходжу, - сказав він роздратовано.
Мейсон вказав на стілець:
- Сідайте, містер Ештон. Вибачте, я розслідував справу про вбивство. Як звуть вашу кішку?
- Клінкер. Він - кіт, - сказав Ештон і сів у велике чорне шкіряне крісло, тримаючи перед собою милицю двома руками.
- Чому Клінкер? - запитав Мейсон.
- Гумор такої. - Очі і губи старого і не думали посміхатися.
- Гумор? - перепитав Мейсон.
- Так, я раніше в кочегарці працював. Клінкер там постійно гримів і дзвенів. Я так його назвав, тому що вічно він гуркотів і все перекидав.
- Чи любите його? - запитав Мейсон.
- Він єдиний мій друг в усьому світі, - хрипко сказав Ештон.
Мейсон підняв брови.
- Я ж воротар. По-справжньому я не працюю. Будинок багато років замкнений. Господар жив в Карменсіте. Моя справа - бродити колом, прибирати двір та підмітати сходи. Разів зо три-чотири на рік господар влаштовував прибирання, весь інший час кімнати замкнені і віконниці зачинені.
- Там ніхто не жив?
- Навіщо ж він орендував будинок?
- Так вже треба було.
- І господар залишив заповіт?
- Так. За заповітом, за мною залишається місце, поки я можу працювати, а якщо не зможу - про мене повинні подбати.
- Спадкоємці - двоє онуків?
- Троє. Але в заповіті згадані двоє.
- Хто був в будинку під час пожежі? - запитав Мейсон.
- Уініфред. Тобто Уініфред Лекстер, внучка. Потім Сем Лекстер і Френк Оуфлі - онуки. Місіс Пікслі була - економка. І ще доглядальниця - Едіт де Во.
- Ще хто? - запитав Мейсон.
- Джим Брендон, шофер. Заповзятливий хлопець. Знає, з якого боку хліб маслом намазаний. Подивилися б ви, як він Сема Лекстера обхаживает.
Ештон навіть стукнув по підлозі милицею, щоб висловити огиду.
Ештон перерахував на пальцях тих, кого вже згадав, і додав:
- А вона що за людина? - Мейсон, очевидно, насолоджувався видовищем цих різних характерів, побачених цинічними очима Ештона.
- Корова вона, - відповів Ештон. - Слухняна, довірлива, добра великоока дуріща. Але її не було, коли будинок загорівся. Вона приходить.
- Коли будинок згорів, роботи для неї не залишилося?
- Вірно. Вона після того і не приходила.
- Так її можна і не брати до уваги. Вона в справі не фігурує.
- Можна б, - сказав Ештон зі значенням, - якби вона не була закохана в Брендона. Уявляє, що Джим на ній одружується, як розбагатіє. Ну, пробував я пояснити їй щось щодо Джима Брендона, так вона і слухати не хоче.
- Звідки ж ви так добре знаєте цих людей, якщо ви живете в міському будинку, а вони - за містом?
- Так я ж туди, бувало, приїжджав.
- Ви їздили на машині?
- Ні, господар тримав її біля будинку для мене, щоб я міг приїжджати до нього за інструкціями. Він терпіти не міг сам їздити в місто.
- Що за машина? - запитав Мейсон.
- Хвора нога не заважає правити машиною?
- Цією - немає. На ній є додаткове гальмо. Ручний.
Кинувши багатозначний погляд на Деллу Стріт, Мейсон знову повернувся до зморшкуватому лисому старому:
- Чому ж Уініфред не згадана в заповіті?
- Значить, ви вартували міський будинок?
- Іст Вашингтон, тридцять вісім двадцять чотири.
- Ви все ще живете там?
- Так, і ще Лекстер, Оуфлі і слуги.
- Іншими словами, коли згорів будинок в Карменсіте, вони переїхали в міський будинок, так?
- Так. Вони б все одно переїхали після смерті господаря. Вони не з тих, кому подобається жити в селі. Міське люблять.
- І вони заперечують проти кота?
- Сем Лекстер заперечує. Він виконувач духівниці.
- В якій саме формі він заперечує проти кота?
- Сказав, щоб я позбувся від тварини, інакше він його отруїть.
- Не любить він кішок. А Клінкеру особливо не любить. Я внизу сплю і вікно тримаю відкритим. Клінкер стрибає туди-сюди, знаєте, мабуть: не можна ж кота під замком тримати. А у мене нога хвора, не можу я багато виходити. Клінкер сам гуляє. Коли дощ, лапи у нього брудняться. Стрибне в вікно - і весь бруд мені на ліжко несе.
- Вікно над вашою ліжком? - запитав Мейсон.
- прямісінько над нею, там Клінкер і спить. Нікому він не заважав. Сем каже: він білизна псує, рахунки з пральні великі. Рахунки! А вже він-то за ніч в клубі витрачає - на десять років вистачить пральню оплачувати!
- Він - вільний художник, значить? - добродушно запитав Мейсон.
- Був раніше, зараз не зовсім. Гроші-то не одержати.
- Які ще гроші?
- Ну, які господар залишив.
- Мені здалося, ви згадали, що він їх порівну поділив між двома онуками?
- Ну да - то, що вони змогли знайти.
- Так вони не всі знайшли? - зацікавлено спитав Мейсон.
- Незадовго до пожежі, - Ештон, здавалося, отримував від своєї розповіді задоволення, - господар залагодив свої справи. Отримав готівкою більше мільйона доларів. Ніхто не знає, що він зробив з грошима. Сем Лекстер вважає, що він їх десь зарив, але я-то краще господаря знаю. Думаю, він їх в сейф поклав під чужим ім'ям. Чи не довіряв він банкам. Банки, говорив, в кращі часи твоїми грішми користуються і прибуток наживають, а в гірші оголошують, що дуже, мовляв, шкода, але повернути їх вони не можуть. Років зо два тому він так гроші в банку втратив. Вистачило з нього.
- Мільйон готівкою? - перепитав Мейсон.
- Звичайно, як же ще він міг їх отримати? - визвірився Ештон.
Перрі Мейсон подивився на Деллу Стріт і запитав Ештона:
- Ви сказали, Уініфред зникла?
- Так, і я її не засуджую. Решта з нею не церемонилися.
- Скільки років онукам?
- Сему двадцять вісім, Френку Оуфлі двадцять шість, Уініфред двадцять два - красуня! Варто всіх інших, разом узятих. Півроку тому господар за заповітом залишив їй все, а іншим двом - по десять доларів. А за два дні до смерті зробив новий заповіт.
- Жорстоко по відношенню до Уініфред, - насупився Мейсон.
У відповідь Ештон буркнув щось невиразне.
- Так скільки ви готові витратити, щоб відстояти свої права на Клінкеру? - ризикнув запитати Мейсон.
Ештон дістав з кишені гаманець, повний банкнот.
- Я не скнара, - сказав він. - Хороший адвокат коштує дорого. Мені потрібен найкращий. Скільки це буде коштувати?
Мейсон так і втупився на товсту пачку.
- Де ви взяли ці гроші? - запитав він з цікавістю.
- Заощадив. Я нічого не витрачаю, ось і накопичилося за двадцять років. Я їх в банку тримав, найкращому, - господар порадив. А як господар отримав готівкою, так і я отримав.
- За порадою містера Лекстера? - Мейсон не зводив з Ештона очей.
- Ну, якщо хочете, так.
- І бажаєте витратити гроші, щоб зберегти кота?
- Я бажаю розумну суму витратити, не збираюся ж я на вітер гроші кидати. Хороший адвокат коштує грошей, а до бідняка я звертатися не бажаю.
- Якщо я вам скажу, що потрібно укласти договір на п'ятсот доларів? - запитав Мейсон.
- Це занадто, - Ештон розсердився.
- А якщо двісті п'ятдесят?
- Нормально. Стільки я заплачу. - Ештон почав відраховувати.
- Хвилинку, - Мейсон засміявся. - Може, й не доведеться витрачати так багато. Я тільки хотів перевірити, наскільки ви прив'язані до свого кота.
- Дуже прив'язаний. Готовий будь нормальні гроші віддати, щоб поставити Сема Лекстера на місце, але розорятися не хочу.
- Ініціали Лекстера? - запитав Мейсон.
- Можливо, - сказав Мейсон, - досить буде листи. Якщо так, вам це обійдеться дешево. - Він повернувся до Деллі Стріт. - Делла, напиши листа Семюелю К. Лекстеру, Іст Вашингтон, тридцять вісім двадцять чотири. «Шановний пане, містер Ештон проконсультувався зі мною ... - ні, хвилинку, Делла, краще і тут з ініціалами. У мене записано - Чарльз Ештон ... проконсультувався зі мною щодо своїх прав за заповітом покійного Пітера Лекстера. Згідно із заповітом, ви зобов'язані забезпечувати містера Ештона роботою воротаря на той час, поки він в змозі виконувати цю роботу. Містер Ештон бажає мати при собі кота. Місце дає право тримати тварину. В даному випадку це саме так, оскільки тварина було за життя заповідача. Якщо ви завдасте шкоди коту містера Ештона, я змушений буду констатувати, що ви порушили волю покійного і, отже, спадщина має бути конфісковано ».
Перрі Мейсон посміхнувся Деллі Стріт:
- Це його здорово зачепить. Коли він зрозуміє, що треба вибирати між спадщиною і якимось котом, він вирішить не зв'язуватися. Залиште бухгалтеру десять доларів, - звернувся він до Ештона. - Вона дасть вам квитанцію. Якщо щось вийде, я вам зателефоную. Якщо ви виявите щось нове, телефонуйте в контору і запитайте міс Стріт - це моя секретарка. Можете передати інформацію через неї.
Ештон вчепився руками в милицю, насилу піднявся. Ані пари з вуст подяки, навіть не попрощавшись, він, кульгаючи, вийшов.
Делла Стріт здивовано дивилася на Мейсона:
- Чи можливо, щоб онук втратив спадщини, якщо він викине кота?
- Траплялися й більш дивні речі, - відповів Мейсон. - Все залежить від того, як складено заповіт. Якщо турбота про воротарі - умова введення в спадок, я чогось доб'юся. Все, що мені зараз потрібно, - це налякати містера Семюеля Лекстера. Думаю, скоро він з нами зв'яжеться. І тоді ... Ось чому я так люблю свою роботу - вона по-диявольському різноманітна ... Кот воротаря! - Він посміхнувся.
Делла Стріт закрила блокнот і по дорозі до себе затрималася біля вікна, дивлячись вниз на галасливу вулицю.
- Ти йому залишив двісті сорок доларів, - сказала вона, безцільно дивлячись назовні, - а він навіть не подякував.
Увірвавшись у відкрите вікно, вітер розтріпав її волосся. Вона висунулася по пояс, насолоджуючись свіжим повітрям.
- Може, просто дивацтво, - припустив Мейсон. - Адже він старий ... Не висовуйся так, Делла ... Не забувай, що він любить тварин і що він далеко не молодий. Що б він не говорив, йому не менше сімдесяти п'яти ...
Делла випросталася і граціозно повернулася до Перрі Мейсону.
- Тобі, напевно, буде цікаво дізнатися, - сказала вона, - що хтось стежить за нашим любителем кішок.
Мейсон різко відсунув стілець, скочив і підійшов до вікна. Однією рукою він сперся на підвіконня, інший обхопив Деллу Стріт за талію. Вони разом подивилися вниз.
- Бачиш? - запитала вона. - Он той, у світлій фетровому капелюсі. Він вийшов з під'їзду. Дивись, сідає в машину.
- Новенький «Паккард», - задумливо зазначив Мейсон. - Чому ти думаєш, що він стежить за Ештоном?
- Він так себе вів ... Я впевнена. Він вискочив з під'їзду ... Дивись, шеф, машина ледве рухається - щоб не упустити Ештона з уваги?
Ештон прошкандибав за кут наліво. Машина рухалася за ним. Спостерігаючи за автомобілем, Мейсон похмуро зауважив:
- Мільйон доларів готівкою - це ж купа грошей ...